Так сталося, що я не хрещена й не вихована в релігійній традиції, і вважаю це за велику удачу. Зауважмо — безвідносно до того, в якій конкретній релігійній традиції я не вихована. Вважаю вдалим збігом обставин те, що мене оминула будь-яка.
Можна часто почути, що світ дедалі більше сповнений спокус, але на мою думку, він зараз як ніколи близький до того, щоби в ньому кожен міг бути добрим і не кривдити нікого, зокрема й себе. Як не дивно, цьому сприяє зменшення кількості обмежень і збільшення варіацій норм, а не навпаки.
Мені подобається вірити в щось, надто — в безумовну любов, в прийняття, у взаємодопомогу й усвідомлену відповідальність кожного за наш спільний світ, в дослідження всього, що відбувається навколо і в стратегічну оцінку результатів своїх дій. А також я добре розумію, як все це можна узагальнити однією ідеєю — наприклад, ідеєю Бога. Щоправда я не знаю релігії, яка не додала би до цього список того, як саме і за що принижувати і звинувачувати себе та інших.
Я приблизно розумію, як колись ідея віри як підтримки і способу пояснити собі ті чи інші явища в світі, які поки що не можна дослідити, була трансформована в ідею релігії, що покликана згуртувати людей і зробити їх покірними. Я розумію, чому і як саме з цього скористалися сильніші, щоби стати ще сильнішими, і як в цю пастку потрапили слабші і стали ще слабшими. Я розумію зручність концепту терпіння, покірності, страждань "тут" за винагороду "там" — це знімає з людей тягар відповідальності за своє життя, але разом з тягарем людина позбувається і свободи впливати на це саме своє життя. Мені теж зрозуміло, для чого культивувати ворожість до людей поза системою, тобто належних до іншої релігійної ідеї — перебуваючи під загрозою (з боку ворога) люди стають слухнянішими, їх легше переконати. Але що направду складно — так це змиритися з тим, що у світі, який так-сяк прийшов до ідеї рівності, все ще можуть існувати такі процеси.
Я розумію зручність концепту терпіння, покірності, страждань "тут" за винагороду "там" — це знімає з людей тягар відповідальності за своє життя, але разом з тягарем людина позбувається і свободи впливати на це саме своє життя.
Найбільше дісталося, звісно, жінкам, і якщо поза релігійним контекстом їхні права, як би це сказати, поволі починають і справді вважатися правами, то в релігійних спільнотах жінки й надалі залишаються істотами залежними, підконтрольними, за все відповідальними і одночасно в усьому винними.
Не більше пощастило тим, хто якось вибивається у своїх прагненнях із загальної картини "норми", хоча ніби уже вирішено: нормою є все, що не шкодить іншим людям. Мені здається, саме релігійні спільноти великою мірою дотепер культивують в людях хибне відчуття, ніби їм шкодить уже сам факт того, що хтось чинить не так само, як вони (вибирає віру в інший концепт, іншого партнера, інший одяг, інакший спосіб прикрасити себе, іншу форму взаємодії з людьми чи інші принципи вираження і реалізації своїх бажань; особливо страшно пригорає чомусь, коли й самі бажання в інших людей теж інші).
Але найгірше ставлення індивіда, здається мені, релігії культивують до самого себе. Всі постулати, в принципі, можна звести до двох речей: людина повинна і винна. Повинна робити щось (все, навіть думати) в чітко визначений спосіб і винна в тому, що так не робить. Починаючи з обмежень, що й коли пити та їсти, і закінчуючи настановами про те, кого, як, в який спосіб і з якою метою любити, а кого ні. А кожен дипломований психолог тим часом розповість вам, що почуття провини і страх не виконати те, що мусиш, постійні, фонові — це дуже погане підгрунтя для щастя та доброти до інших. Натомість хороше для неврозу, в якому людина в останню чергу думає про свого ближнього, та й взагалі про що б не думала — думає не надто ефективно. А людина, яка не думає, здебільшого небезпечна і може діяти на шкоду світові, собі і всім. Навіть коли вона намагається бути доброю.
Я вірю в те, що надмір не приводить до щастя, що гнів, заздрість, жадібність не приводять нас до вчинків на користь нам та іншим, що взаємини — понад майно, що слабших потрібно захищати. Релігія, яка стоїть на цьому, могла би називатися емоційною гігієною.
Я вірю, що іншим людям не можна шкодити, і треба не лише не шкодити зумисне, а зумисне не шкодити (а це різні речі!). Що ми повинні дізнаватися і думати про результати своїх дій та вчинків і їхній вплив на інших людей та наш спільний світ, і обирати робити лише те, що нікому не завдасть шкоди. Це могло би бути із святого вчення про відповідальність та екологічність.
Ще я дуже вірю, що кожна людина (будь-якої статі, раси та, до речі, віросповідання) має рівне право на життя, освіту, майно, їжу та безпеку, повагу, недоторканність приватного й особистого життя, оплату своєї праці та свободу від моральних чи фізичних катувань і принижень. Священна книга, де про це написано, називається Декларацією прав людини.
Я дуже тішуся, коли бачу як люди критично осмислюють будь-які ідеологічні чи релігійні норми і вирішують залишити з них лише корисні і здорові, ті, які не заперечують поваги до різноманітностей та відмінностей між людьми і абсолютно однакових свобод кожної відмінної душі.
Я вірю, що вся наша спільнота — людство — і все наше щастя — не про балію з водою і повторювані вірші, адресовані комусь, на кого можна перекласти відповідальність за себе і свій світ. І не про вбрання й те, в який бік прихиляти коліна і які частини тіла можна відкривати. І не про те, чи можна прикрашати власне тіло татуюваннями і їсти креветки. Не про страх. Не про ритуали і обмеження. Не про провину. А тільки про те, щоби думати добре про себе і про своїх ближніх і не чинити зле стосовно цих людей.
