16 листопада — Міжнародний день толерантності. Вже два роки я є посланцем толерантності при Проекті розвитку ООН в Україні. За ці два роки я зміг поглянути на Україну зовсім іншими очима.
Перш за все, посланці толерантності — не "посли доброї волі". Посли доброї волі, на зразок Анджеліни Джолі чи Боно,— це фігури міжнародного рівня, а посланці толерантності — явище суто українське.
Рішення сформувати команду посланців толерантності належить попередньому керівникові українського ПРООН — панові Янтомасу Хімстрі. Янтомас — людина-епоха. Нідерландець за походженням, рішучий та відважний, він — спеціаліст з відновлення пост-кризових суспільств. Любить готувати для сімʼї, полюбяє музику фолк, іноді грає на банджо. Опинившись в Україні, незатьмареним поглядом людини зі сторони він побачив те, що не проглядалося нам зі середини.
"Українці мало розмовляють одне з одним", — таким був його висновок. Це був, здається, 2016-й рік — війна у розпалі. Однак війна йшла не тільки на Сході. До решти проблем України додалися внутрішня ворожнеча через місце походження, через мову, віру і так далі. Пан Хімстра виступив за те, щоб розпочати так званий українсько-український діалог.
Це стало початком програми посланців толерантності — команди відомих людей, котрі б заохочували українців ставитися з терпимістю, розумінням та повагою до людей іншої мови, віросповідання, нації і т. д.
Цікаво, що українці в цілому вважають себе толерантними і поміркованими, однак опитування показують, що це, на жаль, не так. Є велика кількість різних суспільних груп, які почуваються скривдженими чи пригніченими. Згідно з опитуваннями, проведеними на замовлення ООН, найбільше в Україні зазнають різних принижень та утисків насамперед люди літнього віку, після них — люди з інвалідністю, на третьому ж місці — люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією.
Щодо мене, то у своїй діяльності посланця я найчастіше стикався з упередженим ставленням українців до українців: на Заході — до східняків, і навпаки. Це, мабуть, на сьогодні найбільш болюче питання нашої країни і воно не оминає навіть представників найосвіченіших верств. На жаль, часто доводиться чути і в товаристві діячів культури про когось із Сходу — "та він москаль!", хай які б здобутки в культурній сфері людина не мала. На жаль, так само часто довелося стикатися з тими чи іншими проявами явного або прихованого антисемітизму. З цим в української інтелігенції доходить іноді до комічного — якось під час мого виступу в одному з університетів у центральній Україні його ректор, відомий своїм патріотизмом, засумнівавшись в моїй генетиці, тихо спитав у моєї тодішньої видавчині: "А він, часом, не єврей?"
У своїй діяльності посланця я найчастіше стикався з упередженим ставленням українців до українців: на Заході — до східняків, і навпаки.
Мабуть, найбільшою проблемою українців є те, що частина людей взагалі не мають почуття відповідальності за власну країну (тобто, не вважають себе патріотами), тоді як інші, навпаки, вважають, що русофобія, антисемітизм чи інші форми агресії — це сутнісні складові патріотизму, без яких бути українцем неможливо.
Тому, справді, україно-український діалог — це те, що сьогодні дуже потрібно Україні.
Зрозуміло, що позиції і однієї, й іншої групи витікають з певного негативного досвіду в минулому. На мою думку, замість того, аби сперечатися і розділяти країну, опираючись на минулі образи, українцям варто було би більше думати про спільне майбутнє — в ньому є потенціал до примирення і спільного процвітання.
Мій досвід посланця — це поїздки в різні міста України. Більшість із цих поїздок були в центральну та східну частини України — виступи в університетах, бібліотеках, різноманітних творчих закладах. З дорослою аудиторією, як не дивно, говорити про важливі речі виявилося простіше. Щодо студентів у мене складалося враження, буцім вони відгороджуються від навколишньої дійсності і замикаються в собі, залишаючи на поверхні викличну агресивність або байдужість. Якби я мав більше часу або якби мої поїздки в певний регіон носили більш систематичний характер, мені здається, що цю кригу можна було б розтопити. Але потрібно налагодити систематичне зрошування великих територій України теплом і любовʼю.
Звісно, були поїздки і на Захід — у Франківськ, до Львова. Це зовсім інші враження. Ці міста не поранені, не скалічені. Там міцні, добре організовані громади з впевненим відчуттям затишку і благополуччя.
На Сході найбільше я відчував брак любові — самотність, покинутість, відчуття, що від тебе всі відвернулися буквально висить у повітрі...
Тим часом мені подобаються теплі, дружні громади Галичини. Але мене тривожить те, що в них легко зароджується певне почуття зверхності та самовдоволеності.
Мені подобаються теплі, дружні громади Галичини. Але мене тривожить те, що в них легко зароджується певне почуття зверхності та самовдоволеності.
Мене боляче вразили розбиті, атомізовані громади Сходу України. Бібліотеки, творчі гуртки, хати-читальні там часто чи не єдині осередки, де ти можеш отримати порцію тепла і людської уваги. Водночас мені дуже до серця мешканці Сходу — вони прямі, щирі, і разом з тим, без погорди. Готові вкладатися в гідну справу, служити іншим заради спільного блага. В них — у тих, що психологічно вціліли в час війни, — загострене відчуття відповідальності за спільну Україну.
У своїх поїздках я також бачив дуже багато байдужих людей. Мені здається, на Сході, де колективізація та індустріалізація значною мірою зруйнували сімейні звʼязки та родинні традиції, залишатися людиною значно важче — потрібно постійно протиставляти себе агресивному оточенню. В цьому сенсі Галичина, як на мене, виграє більш комфортним середовищем. Однак тим більшою є її відповідальність за те, аби не відкидати “іншу” Україну й не навʼязувати свого розуміння патріотизму іншим регіонам.
На Сході, де колективізація та індустріалізація значною мірою зруйнували сімейні звʼязки та родинні традиції, залишатися людиною значно важче — потрібно постійно протиставляти себе агресивному оточенню.
Мені здається, сенс українсько-українського діалогу якраз і полягає в тому, аби зрозуміти, що вся Україна не може бути схожою ані на Галичину, ані на Донбас. Вона має бути достатньо широкою, аби вміщати всіх — а ми, українці, справді різні. Почути іншого — означає визнати, що він може відрізнятися від тебе. При цьому, це не є причиною знехтувати ним і розірвати спілкування. В цьому діалозі ми, можливо, зможемо віднайти таку Україну, котра буде привабливою для всіх — для україно- і російськомовних, для православних, католиків, мусульман чи атеїстів, для консерваторів та лібералів.
З чого ми можемо почати?
Як на мене, відповідь дещо несподівана. Нам всім варто більше плекати в собі доброту. На щоденному, побутовому рівні. В дрібних справах. В транспорті, на роботі, в сімʼї. Опираючись на слово Боже, на ідеї гуманізму або ж просто розуміючи, що в доброзичливій атмосфері елементарно легше дихати.
В Міжнародний день толерантності нам важливо зрозуміти, що бути добрим важливіше, аніж вперто стояти на своїй правоті. Доводити свою правоту можна до сказу, до смерті, і це не принесе нічого, окрім гіркоти. Тоді як доброта зцілює, зближує людей і народи. Вона дозволяє подивитися на проблеми під іншим кутом і побачити вихід, якого раніше не помічали. Україні потрібні інвестиції — але насамперед, це інвестиції у добро.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
