Третина молодих українців, народжених здебільшого на початку нового тисячоліття, не може сказати, з чого почалася війна в Україні. Невеселі дані дослідження ГО “Детектор медіа” озвучив Олександр Кантур, координатор освітнього проекту “Бранці Кремля”. До речі, один із них, українець Павло Гриб, студент Києво-Могилянської Академії, на момент викрадення й полонення мав 19 років.
Олександр Кантур перекладає провину за таку ситуацію на російську пропаганду. Також винить інформаційний вплив, якому піддаються молоді українці з несформованим світоглядом та без чіткої громадянської позиції. Але це лукавство. Як би не кортіло звинуватити Росію ще в якомусь гріху, та цей випадок не годиться.
А причина дезорієнтації молоді — проста: інформаційну політику ми проср*ли. Про війну в нас не говорять прямо, відводять очі.
Свіжий приклад — скандал на цьогорічному Книжковому Арсеналі в Києві. Кілька видавців заявили: організатори не допустили їх до участі через те, що вони видають і пропонують читачам твори ветеранів нинішньої війни. Згодом від Арсеналу прилетіло: книжки ветеранів ніхто не забороняє, просто їх локалізують на окремому тематичному стенді. З одного боку, на продукті робиться окремий, спеціальний акцент. Проте інший бік такої правди — все, що пов`язано з АТО-ООС, відтісняють за периметр своєрідного гетто. В тому числі — інформаційного.
Як би не кортіло звинуватити Росію ще в якомусь гріху, та цей випадок не годиться.
У моїй практиці кіносценариста за чотири останніх роки мав місце факт, коли замовник детективного серіалу м`яко, але наполегливо радив не робити одного з другорядних героїв ветераном. Й не закручувати довкола драматичну історію. Причина: широкого глядача тема війни відштовхує, непопулярна. Своє я відстояв, та в цій історії — вичерпне пояснення, чому за п'ять воєнних років воююча країна спромоглася аж на два художніх фільми і один міні-серіал про сучасну війну — "Кіборги", "Позивний Бандерас", "Гвардія", — які в популярній формі намагаються донести до широкого глядача правильні меседжі.
Зрештою, звідки в молодих українців візьметься розуміння теперішніх подій, якщо шкільна програма з української літератури застаріла вже на момент формування? Та й навіть позакласне читання чи рекомендації на літо не містять творів, присвячених неоголошеній війні, яку Росія веде проти України!
Так, російська пропаганда діє, її складова — фільми, серіали та книги, котрі викривлюють ситуацію на українському Сході та в Криму, даючи інші, ніж справжні, причини цієї війни. Але проблема не в тому, що згадана вище дезорієнтована українська молодь може без особливих перешкод отримувати таку інформацію з Росії. Біда в тім, що достатньо правдивої, об'єктивної, системної інформації про це вона не може отримати в Україні.
Тож нема чого дивуватися — профукана інформаційна політика за п'ять років війни дала нашій країні тих, хто не знає, чому так сталось, що в нас мало не щодня ховають загиблих вояків.
Звісно, у цій ситуації можна і треба вимагати від держави вжити заходів та всіма можливими засобами нагадувати суспільству: в Україні — війна, воюємо з Росією, винна в агресії саме вона. Проте державні інституції за п'ять років так і не спромоглися цього зробити. Можна також спробувати вимагати від власників медіагруп, аби ті кинули сили й ресурси на створення фільмів та серіалів, які швидше пояснять, хто винен, хто ворог, хто друг. Але й тут, передбачаю, зусилля підуть у гудок.
Тож, як би банально це не прозвучало, кожному з небайдужих слід взяти роз'яснювальну роботу у власні руки.
