"Мир Донбасу" — таку назву має ініційована владою діалогова платформа, запуск якої відклали, однак сам проект для державної верхівки актуальності не втратив. У текстах та коментарях, що супроводжують новину, чимало затертих фраз, які можна зібрати у три речення: "Донбасу потрібен мир. Жителі Донбасу самі повинні його наблизити. Окупація в наш час — не перешкода".
Я не знаю в Україні нікого, хто б не хотів миру на Сході. Інша річ, є різні погляди на способи щодо його досягнення й відновлення територіальної цілісності. Але чинна влада пропонує саме той шлях до миру, якого не існує. Уточнення: цим шляхом йти можна, навіть треба — проте лише за умови деокупації.
То що пропонує пан Зеленський? Протидіяти масовій роздачі російських паспортів, яке відбувається зараз на тимчасово окупованих територіях Донеччини й Луганщини. Нема питань і заперечень. Російський паспорт — міна сповільненої дії як для окремого неофіта, який його отримав, так і для національної безпеки України загалом. Бо такий спосіб отримання громадянства треба буде відпрацьовувати за принципом, за якиму кримінальному світі змушують відпрацювати борг: або стань злочинцем, грабуй та вбивай —або помреш.
Але як у Зеленського хочуть боротися з такою паспортизацією? Налагодженням контактів із цивільними людьми, читай — звичайними громадянами, котрі з різних причин лишаються в окупації. Вони мають залучатися до відкритого діалогу на анонсованій платформі "Мир Донбасу". А також отримувати свідоцтва про народження своїх дітей в неокупованій частині України, що автоматично робить немовлят українськими громадянами. Більше того: всі охочі зможуть дистанційно вивчати українську мову та історію, а для молоді з ОРДЛО пропонують тримати бюджетні місця в українських вишах, куди вони мають вступати за спрощеною процедурою.
Ініціатори всього цього вже тепер мусять домовитися, на кого ці ініціативи поширюються і як їх практично втілити. Бо, як сказав сам пан Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції: "Я багато разів спілкувався зі звичайними людьми з тимчасово окупованих територій. Та об’єктивно голос Донбасу — це не тільки їхня думка. Це ще як мінімум півтора мільйона донеччан і луганців, які були змушені покинути свій рідний дім".
Чинний голова нашої держави або особа чи група осіб, яка вкладає в його вуста подібні заяви, ставлять знак рівняння між людьми, які живуть на волі та під окупацією. Так, війна принесла горе всім жителям Донбасу. Проте є різниця між можливостями тих, хто втік від окупації, втративши дах над головою, — і тими, хто лишився. Перші виживають на волі, хай би як складно це не було. Другі ж або вже сидять у підвалах "Л/ДНР", або ризикують потрапити туди в будь-який момент.
Наприклад, якщо люди повірять закликам й почнуть дистанційно опановувати українську мову та історію. Дистанційно в наш час означає — через інтернет. Який контролюється окупантами і "зрадника" вирахують дуже швидко. Люди в ОРДЛО — це заручники. І, як усякі заручники, не можуть діяти без дозволу своїх вартових.
Уявіть собі процедуру, коли людина приходить до представника окупаційної адміністрації по дозвіл на безперешкодне вивчення української мови та історії. Тим більше — з метою потім виїхати на навчання з Донецька до Києва, Вінниці чи Львова. Аби потім повернутися назад й працювати за отриманою спеціальністю. Уявили? Я не можу.
Пан Зеленський ініціює інтеграцію в Україну на територіях, які українська влада не контролює вже шість років, а сам чинний президент нещодавно припустив, що війна триватиме ще років зо п`ять. Цікаво, як за подібних обставин українська влада зі своєї платформи "Мир Донбасу" мотивуватиме окупованих не брати російські паспорти, записувати своїх немовлят українськими громадянами, здобувати українську освіту, перебуваючи під чоботом окупанта?
Тож єдина, як на мене, можливість вирішення ситуації — деокупація. Якої, на жаль, скоро чекати не слід. Культурна, світоглядна та, головне, добровільна, дозволена українізація ОРДЛО закінчиться, до пуття так і не почавшись. Або й не почнеться попри оптимістичні заяви та клонування миротворчих платформ.
