Сьогодні, 6 грудня, ми відзначаємо чергову річницю Збройних сил України. Я пішов служити у 2014-му фактично в рештки армії, які залишив після себе Янукович. Тож хочу поділитись своїми враженнями й думками про те, яку армію ми мали на початок війни, як вона відродилась, і що відбувається нині.
До 2014 року армія була для більшості країни чимось незрозумілим. З розпадом СРСР найімовірніший противник — “агресивний блок НАТО”, як раніше розповідали на політзаняттях, раптом став не противником, а союзником. Сформувалась ілюзія того, що всі у світі — мирно налаштовані до України. Братні народи — й поготів. І навіть агресивна поведінка “братів” у Криму в 1990-х роках, захоплення Придністров’я не змінювали загального сприйняття.
Армія перестала бути тим стержнем, довкола якого будується держава. У військові училища поступали ентузіасти, переважно юнаки й дівчата з родин військових. Від строкової служби більшість “косила”. Армію тоді посилено “реформували” — після кожної реформи її кількість зменшувалася.
Згадали про армію у 2014-му. Коли “брат” показав свою істинну “любов”. Підрозділи, укомплектовані “контрачами”, терміново відправляли на Схід гасити прояви цієї любові. В бригади потягнулися автобуси-“школярики” з мобілізованими дядьками, у багатьох із яких військовий квиток — ще з серпасто-молоткастим гербом. Були там і молоді, служба яких припала на період руйнівних реформ, і добровольці, які взагалі не служили. В одному зі “школяриків” їхав і я.
СПОРЯДЖЕННЯ НІЯКЕ. ЗАТЕ МОТИВАЦІЯ — ШАЛЕНА
Днями знайшов свій камуфляж “Дубок”, отриманий влітку 2014-го. Штани та кітель із неякісної тканини, не особливо й зручні. Тоді це була єдина форма, яку могла видати армія. Берці-“рифльонки”, які ми ще називали “дерев’яхами” і які натирали ноги до кривавих мозолів. Плащ-намет (такими ще діди у Другу світову вкривалися), брючний ремінь, кепка, тільник, білизна, шкарпетки, алюмінієва фляга, казанок, горнятко, ложка.
Усе це добро складали у речовий мішок — “сидор”. Уперше такий прийняли в Російській імператорській армії ще наприкінці ХІХ століття! Круте спорядження...
Але більшість із тих, хто його тоді отримував, мало переймалися такою архаїчністю. Більшість хотіла чимшвидше отримати зброю й поїхати громити загарбника. Мотивація тоді була неймовірна.
Хлопці ганяли по полігону в “дубках” та “рифльонках”, у важкезних бронежилетах та сталевих шоломах СШ-68 (особливістю шолома було те, що як би ти його не застібав, під час стрільби з автомата клята залізяка весь час сповзала на очі). Ми прагнули перемогти ворога.
Особливістю шолома було те, що як би ти його не застібав, під час стрільби з автомата клята залізяка весь час сповзала на очі
Згодом на полігон потяглися волонтери. Тоді ми дізналися, що зручніше займатися у британському камуфляжі мультикамі, коли на ногах є наколінники, а тактичні рукавички оберігають руки. Кевларовий шолом у тисячу разів зручніший за кляту залізяку, а балістичні окуляри захищають очі навіть від уламків...
Тепловізори, прилади нічного бачення, дальноміри, сучасні аптечки... Це все тоді було дивною дивиною для тих, хто бачив українську армію до 2014 року. Більшість цього спорядження тоді забезпечували волонтери. Армія ж давала зброю, боєприпаси, техніку, пальне та їжу. З нас вимагалось бажання воювати.
І ми старались. Попри те, що проти української армії воювала цілком підготовлена агентура ФСБ та ГРУ, а потім і кадрові військові з бетеерами, танчиками, “Градами”, “Смерчами”, НОНАми і всім іншим, що є в регулярній армії, наша, яка створювалась ледь не з нуля, давала відпір. А у міністерстві тим часом працювали над реформами. Справжніми. Армія стала розвиватися...
ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ НЕ ВІРИТЬ У ПЕРЕМОГУ ВЛАСНОЇ АРМІЇ
А потім сталося розведення сил, почалося “всеосяжне перемир’я”, у полі покинули помирати морпіха Журавля, а днями снайпер вбив В’ячеслава Мінкіна із 72-ї. Вогонь у відповідь українська армія так і не відкрила. І це вже не перша смерть від кулі снайпера за час “всеосяжного”. А ще хлопці підривались на мінах та фугасах, а в штабі ООС сором’язливо заявляли, що втрати небойові, бо, мовляв, не під час обстрілу загинули.
Так, бійці гинули й раніше. Але кожна загибель наших закінчувалася для ворога тяжким покаранням. Російські терористи зазнавали втрат від вогню у відповідь чи навіть спеціально розроблених операцій. Помста була швидкою і жорстокою. А тут — мовчанка.
І навіть щорічні збори резерву відмінили. Представниця військкомату повідомила: “Переносять збори. Пандемія”. Хоча мені зрозуміло, що не пандемія стала причиною. Війни не припиняються під час епідемій, і готувати військових треба завжди. Просто ні грошей, ні бажання керівництва держави заморочуватися з якимось резервом уже нема.
Так, українська армія тепер сучасна, має і зразки нової техніки, але... У армії вже впродовж року відбирають мотивацію. Їй спершу забороняють йти вперед, потім її відводять назад, а потім армії забороняють відкривати вогонь... І все це робить своє ж керівництво.
А нещодавно головнокомандувач узагалі заявив, що військова перемога на Донбасі неможлива. Головнокомандувач не вірить у перемогу власної армії! Більшу демотивацію годі й придумати.
Так, армія виконує наказ, тримає позиції, але вірус відсутності жаги до перемоги вже запустили. Деморалізація — це суттєвий крок до поразки. Тому тепер є стійке відчуття, що армію зраджують.
Я вдячний ЗСУ, які протистоять ворогу, попри все. Тримайтесь хлопці! Якщо що, то ми, резервісти, готові завжди!
Слава Україні!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
