Роману Василя Шкляра "Чорний ворон" вдячні читачі бажали екранного втілення відразу після виходу книжки друком. Зараз ця книга є абсолютним тиражним рекордсменом в Україні. Від грудня 2009 року, коли вона побачила світ, продано більше 350 тисяч копій.
Були всі підстави вважати — однойменний фільм, який Василь Шкляр анонсував ще 2011 року, окупить себе в прокаті за перший же вікенд. Гаразд, відкинемо якусь частину потенційної аудиторії через брак кінозалів. Та все одно творці стрічки могли й мали право розраховувати на 250 тисяч проданих квитків. При середній вартості квитка в 90 гривень мінімальні збори в прокаті могли скласти більше 22 мільйонів гривень.
Мрія українських читачів збулася. 5 грудня фільм "Чорний ворон" вийшов у широкий прокат. Оголошений бюджет стрічки — 20 мільйонів гривень. Отже, в теорії творці могли бодай вийти в нуль. А якщо напружаться й підключаться всі, хто купив книгу, є шанс навіть трошки заробити.
На жаль, дива не сталося. Квиток у кіно в перший тиждень прокату купили 23 тисячі українців — удесятеро менше, ніж обіцяли, чекаючи екранізації в соцмережах. Збори — 2 мільйони гривень. І це не початок — це пік. З багатьох причин далі процес піде на спад.
Чому ж цільова аудиторія не виправдала надій? Відповідь — у тих-таки соцмережах. Під кожним дописом, автор якого пише про невиправдані очікування, з'являється кілька десятків уподобань. Отже, з розчарованим погоджуються. А коментатори пишуть: "Хотів піти — тепер не піду".
Згоден, це не повноцінна соціологія. Системні дослідження грунтуються на аналізі опитувань, у яких брали участь 2-3 тисячі респондентів. Але на такій підставі соціологи роблять висновки про настрої, погляди, вподобання, бажання, прагнення більшості українців. Тож ризикну припустити: у цьому випадку така досить умовна соціологія є репрезентативною.
Що ж відбувається? А відбувається доволі парадоксальний процес. Спершу українці, які читають книжки й мають улюблені твори, хочуть перенесення книги на екран. Про свої бажання інформують Facebook. Та щойно рішення про екранізацію офіційно оголошене, велика частина охочих у тому ж Facebook категорично заявляє — книжку зіпсують. Нарешті, коли очікуваний фільм виходить — йому оголошують обструкцію в соцмережах.
І стосується це не лише "Чорного ворона". Першою екранізацією роману сучасного українського автора від початку 2010-тих став міні-серіал "Століття Якова" за твором Володимира Лиса. Тут є нюанс: за перегляд телекіно не платяться гроші. Тому показники після першого показу — 31 вересня 2016 року — були досить великими. Натомість оцінки готового продукту — переважно негативними. Глядацький вердикт — книжку зіпсували.
Те саме можна було спостерігати минулоріч довкола стрічки "Дике поле" за романом Сергія Жадана "Ворошиловград". Книгу не раз відзначали міжнародними нагородами. В певних читацьких колах саме цей твір Жадана іменують культовим. Але реакція на фільм коливалася від стриманого "хай буде" до негативного "блін, того не показали, того не показали, того не згадали".
Критикуючи свіженького "Захара Беркута", глядачі, котрі не читали Івана Франка, кепкують з пластичної хірургії американської актриси Елізабет Дуді, що зіграла дружину Захара. Але читачам такі деталі не важливі: вони не згодні з відступом від класичного й канонічного оригіналу. Крок у будь-який бік від літературного твору — все, екранізація не вдалася.
Але відступ від книжки — давня й звична світова практика екранізації. Кену Кізі, автору "Над гніздом зозулі", категорично не сподобалася трактування його роману режисером Мілошем Форманом. Що не завадило стрічці отримати кілька "Оскарів" і стати кінокласикою. Те саме — з романом Стівена Кінга "Сяйво": автор посварився з режисером Стенлі Кубриком, проте екранізація досі вважається кіношедевром. Якщо ж говорити про серіали — у відносно недавній екранізації шпигунського роману Джона Ле Карре "Нічний адміністратор" від першоджерела в шестисерійній стрічці лишилися основні персонажі і аж один (!) епізод.
Я не раз наводив українцям, котрих їжачать екранізації, подібні приклади. Реакція показова. Опоненти готові прийняти кіно-телетрактування улюблених іноземних творів. Пробачаючи кіношникам сценарні вольності. Натомість категорично не згодні з подібним підходом щодо творів української літератури.
Як і всякому явищу, такому неприйняттю є пояснення. Українці, котрі читають книжки, спершу підсвідомо, а потім уже свідомо приватизують авторську ідею. Таким чином, роблять її своєю. Як наслідок, не допускають втручання ззовні, тобто — зазіхання на своє. Очікування не виправдовує "не таке" втілення того, що склалося у власній уяві читача.
Нарешті, українець не звик сприймати твір як певну ідею. З ідейністю та загалом — ідеологічністю в наших громадян поки проблеми й конфлікти. Ідея об'єднує, і екранізація — не виняток. Але не в українській ситуації, коли люди здебільшого очікують від екранізації дослівного, від сторінки до сторінки, переказу книжки. Й категорично не згодні з тим, що ідея важливіша за знайомий та звичний сюжет.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
