Мені, як і багатьом українцям, боляче чути російську — мову насильства. Коли я чую її з уст українців, хочеться вдарити носія! Але я цього ніколи не зроблю. Натомість згадаю слова неймовірного Василя Стуса: “Терпи, терпи — терпець тебе шліфує...” І розпочну свій бій, без агресії і крові, — за українську мову.
Для мене російська мова з уст людей з українським паспортом — як куля. Тільки від справжньої кулі часто вмирають і фізично уже не страждають, а мовні кулі ранять і змушують стікати кров’ю. Після 24 лютого, коли у західні області приїхали переселенці зі східної частини України, вони привезли ці кулі із собою. Я, як волонтерка, щодня знайомилася з десятками російськомовних українців, які потребували допомоги. Зокрема, військовими, котрі захищають нашу державу на фронті. Це прекрасні люди, але... чому вони кажуть “здравствуйтє”, а не “добрий день”? “Спасіба”, а не “дякую”?..
Я вирішила боротися з цим. І нині хочу поділитися з вами історіями своїх перемог на мовному фронті. “Ти мені кулю? А я тобі квіти!” — приблизно так можна описати цю боротьбу.
Як волонтерка, я активно спілкуюся із військовими з Донецької області. Більшість із них — російськомовні чоловіки. Утім зі мною вони завжди спілкувалися українською. “Мені командир дав наказ розмовлять з тобою тільки українською”, — якось признався мені один військовий, який все життя вживав тільки російську. Адже від мене залежало, чи приїде до них машина, коптер чи тепловізор... Я не образилася. Натомість сказала цьому мужньому бійцю, що надзвичайно ціную його мовні старання. І спокійно пояснила, як сильно рве мою душу російська.
Я казала це щоразу, коли ми спілкувались з цим бійцем чи його побратимами. Без агресії, звинувачень. І, знаєте, російська мова дивним чином почала зникати з їхнього побуту! Між собою вони вже стараються спілкуватися українською, навіть співають пісню “Дубе зелений” (признаюсь, у їхньому виконанні це пробирає просто до мурах!). А кілька військових попросили нас тимчасово забрати до Львова їхні родини, аби діти жили в україномовному середовищі і вчили нашу мову, пізнавали наші автентичні традиції. Ось так, з відкритим серцем і любов’ю, я “українізувала” кількох українців.
Ще одна історія. У Львові живуть три родини з Донеччини, якими опікуємося я і мої друзі. У кожній з них — 2 — 3 дітей, переважно підлітки. На початку нашого спілкування я від них чула: “Здрасьтє. Мама гаваріла каробкі у вас забрать”. Мене трохи тіпало від того, що жодного українського слова ці діти не вимовляють. Але я згадала фразу “Ти мені кулю — я тобі квіти”. І з дозволу мами запросила одного підлітка погуляти парком. Там почала розмову про українську. А він мені: “Я же нє умєю на украінскам, всє будут с мєня ржать”. То он воно що! Виявляється, хлопець не ненавидить українську, а просто боїться осоромитись. Я запропонувала йому свою допомогу. Тепер цей хлопчина вчить української уже своїх братів і друзів. І це — мінус кілька носіїв в “рус.язика”!
Історія номер три. Того дня серед моїх підопічних військових були втрати. Троє з них не повернулися із завдання... Я почувалася розбитою. Мій друг запропонував поговорити за кавою. І ось у кав’ярні за столиком біля нас сиділи “рускоязичниє” дівчата. З розмови ми зрозуміли, що вони з Бахмуту. Сидять і “абщаютса” — мовою, носії якої вбили моїх знайомих бійців! Хотілося “вколоти” їх чимось. Але ні, я видихнула і... замовила для них дві кави. У сумці у мене лежали патріотичні листівки (вкладаю їх до передачок військовим). На одній з них я написала: “Україна вас дуже любить! Не забувайте про це!” Коли офіціант приніс каву, я дала дівчатам листівку зі словами: “Даруйте, ми почули, що ви не місцеві і вам довелося тікати від війни. Хочемо пригостити вас кавою”. Після цього ми почули: “Дякуємо”, — і побачили сльози на очах однієї дівчини.
Я не знаю, чи ці дівчата перейдуть на українську. Але вони точно не зможуть сказати, що в україномовному Львові їх ненавидять. Ні, ми лише хочемо, щоб ваші кулі стали квітами.
Так, чути мову насильства — це щоразу наче ніж у серце. Хочеться зірватись! Накричати! Ба більше, вдарити! Але ні. Нам не можна грати на руку катові! Ненавидіти російськомовного українця — це шлях до нової війни. Ненавидіти — найлегше, любити — вибір сильних. А ми — сильні.
Чуєте російську? Запропонуйте допомогу у вивченні української, покажіть, що солов’їна — мова добрих, щирих, сміливих, ВІЛЬНИХ людей. І якщо завдяки вам хоча б на одного україномовного громадянина стане більше — ви вже зробили велику справу. Що більше квітів буде в Україні, то більше вона процвітатиме!
