Напередодні будь-якого свята у мене завжди так: починаю пригадувати, як відзначав його усі попередні рази. Дні народження найближчих, Великдень, Новий Рік, Різдво. Хоча Різдво одразу й не згадаю — пам'ять в'язне у моїх черкаських дитинстві і юності. А дитинство і юність, між тим, були сповнені отієї пролетарської релігійності, досить типової для цих індустріальних широт. Згадана релігійність не приймала Бога, однак приймала традиції. Вифлеємська зірка з пап'є-маше, недолугі радянські колядки й колядники з голодними нахабними очима, зрідка — дванадцять страв з кутею та узваром. Хтось із рідних якось приніс дідух — лежав у пакеті з гуманітаркою від канадців. І жодної згадки про Бога. Про нього говорити було не заведено, як не говорять про щось незручне і нецікаве. Він існував десь на околицях наших життів, там, куди рідко зазираєш, а ще рідше — доходиш.
От і зараз перед святами почав згадувати. Різдво двадцять років тому. Десять років… А зупинився на тому особливому, чотири роки тому.
Тоді я прокинувся ще затемна, нашвидку поснідав, напхав повні кишені патронів і пішов на спостережний пост. Повітря від морозу було твердим і колючим. Сніг зледенів й не піддавався. Здавалося, чи не весь Донбас отерп у крижаній нерухомості.
Це було найдивніше Різдво в моєму житті. Було багато Бога і мало традицій. Тоді, здається, ніхто і не стріляв навіть. Майже всі бійці ходили між бліндажами й говорили якісь добрі і правильні речі. Такі речі говорять або дуже щасливі, або дуже мудрі люди. Щасливими нас тоді навряд чи можна було назвати. Мудрістю були обтяжені одиниці. Але говорили всі. Про Бога, про війну і про свято. В усіх тих словах було багато пафосу, проте він не дратував, а навпаки — заспокоював. Такі речі хотілося чути, про них хотілося говорити. З ними хотілося погоджуватися.
"Робити у свято — гріх, але не гріх захищати землю", — говорили вони. І всі кивали, погоджувалися.
"Бог все пробачає, якщо любиш свою землю і борешся за праве діло". І всі знову кивали. Тихо і сумирно. Взагалі цього дня вся наша позиція більше скидалася на церковний двір, аніж на покопану шанцями і лятринами посадку. Усі навіть говорили пошепки. Зі страху згрішити у такий день? Розгнівити? Кара на війні може бути фатальною. Із набуттям певного досвіду починаєш вірити у подібні речі.
Згодом приїхав "замполіт", привіз капелана. Капелан, різкий і вертлявий молодик з утомленим обличчям, привіз цукерки "пташине молоко" і кілька ящиків "мівіни". Для охочих провів службу, повечеряв і покотив далі — мов Санта, що за один день має облетіти всі позиції.
Кілька бійців зайшли до нашого бліндажа на вечерю. Принесли домашньої буженини та пива, звареного в окупованому Луганську. В той вечір теж згадували про свої попередні різдвяні свята: хтось щороку гучно і п'яно в кумів, дехто десяток таких провів у колі співкамерників. Були й ті, хто чи не вперше сидів за різдвяним столом. Байдуже, що страв не дванадцять, відсутні кутя та узвар. Проте є домашня буженина, пташине молоко, луганське пиво…
А як поночіло, почалася традиційна скрекотнява. Рація зашипіла позивними, наказами про висування, чиїмось розпачливим матом. Ми повискакували з бліндажів, дожовуючи різдвяні наїдки, у шльопках і з автоматами чи не на голе тіло. Та все швидко скінчилося. Над нами знову нависла морозна тиша — мирна і благодатна, як і має бути на Різдво. Ми ж залишилися стояти окрай поля. Хтось із сусідів затягнув "Добрий вечір тобі, пане господарю".
Я стояв, дивився у ворожий бік і думав: так не буває.
А якщо буває, то точно не зі мною.
