Втома? Я виріс у селі, тож змалку знаю, що таке втомитися від фізичної праці. За час студентства й роботи журналістом усвідомив, що розумова праця може втомити не менше, ніж фізична, й часом цю втому звичайним сном не подолаєш. А на війні я зрозумів, як це, втомлюватися по-справжньому. Ні, не від війни, а просто втомлюватись. Так, що нестача сну завдає майже фізичного болю.
Коли я тільки потрапив в АТО, у місто з колоритною назвою Щастя, декілька діб без зміни довелось просидіти у секреті, прикриваючи позиції побратимів.
Була рання осінь 2014-го. Ми утримували два мости через Сіверський Донець. Один стаціонарний, інший понтонний. Об’єкти — важливі і для нас, і для ворога, тож щоночі диверсійно-розвідувальні групи росіян намагалися підібратися до мостів. Майже кожна ніч не обходилася без стрілянини.
Мене ж відіслали у секрет — позицію на березі водовідвідного каналу Луганської ТЕЦ, який впадає у річку. За задумом командирів, нас на цій позиції мало бути троє. Два сектори ведення вогню — канал та стежина вздовж берега, тож двоє чергують, один відпочиває, потім міняє когось із бійців.
Нормальний задум, нема потреби, щоб до позиції щоразу з головного розташування висувалася чергова зміна й “палила” позицію.
От тільки склалося так, що нас там чергувало двоє. Два сектори, двоє бійців. Наша позиція — передова. За спиною — товариші, техніка. Якщо ворог пройде нас, хлопцям буде непереливки.
Уже за добу фізіологія стала даватися взнаки. Удень вересневе сонечко проганяло сон, але вночі організм почав натякати: “Чувак, мені б поспати трішки”. Але секторів — два, бійців — двоє, а позиція — передова, позаду хлопці. Проте клятий організм уже аж волав: “Та дай же мені поспати!” У якийсь момент я почув, як шолом напарника Вови стукнув об автомат. Він заснув. Стоячи. Домовились, що на 10 хвилин один сідає на дно окопу й дрімає, інший намагається контролювати обидва сектори, потім змінюємося. У такому режимі ми провели декілька діб. Тоді я зрозумів, чому позбавлення сну вважається одним із найжорстокіших видів катувань.
У якийсь момент я почув, як шолом напарника Вови стукнув об автомат. Він заснув. Стоячи.
Ні, на нашу позицію не наступали, не кошмарили вогнем, до неї просто могли підібратись тихенько. А за нами — хлопці, які після чергування сплять. Тож надія лише на нас, спати ми не мали права. Не заради себе, заради хлопців. Відповідальність за товаришів була піднесена до рівня культу. І тоді мені здавалось, що я страшенно втомлений.
Але коли після заміни причалапав у табір, який ми прикривали, й товариші сказали: “О, дякуємо пацани. Молодці, що ви там були”, залишилась хіба приємна втома від виконаної роботи.
Після цього я, цілком задоволений, загорнувся у дощовик і спав під дощем поруч із могилою Юріка. Юрік — це кістяк, який хлопці знайшли, розчищаючи водовідвідну трубу під дорогою, щоб ховатись там від обстрілів. Хтозна, коли та людина там померла. Але кістки зібрали й поховали, спорудивши хрест із гілок. Людина ж.
Втома? Коли ми в селищі, з не менш колоритною назвою Кримське, сиділи під обстрілами з усіх можливих стволів, і головною думкою, залазячи в укриття, було: “проб’є чи не проб’є?”, також відчувалася втома. Часом арта не замовкала 12 годин. 12 годин прильотів... І наші, і ворожі артилеристи натхненно намагалися виколупати з укриттів піхоту противника. Ми ховались. У перервах, коли ворожі артилеристи чекали, щоб вистигли стволи, чи перезаряджались, навіть встигали чайочку попити.
Ми зраділи, коли хлопці з іншого бату приїхали нас міняти, рюкзаки на бетеер повантажили за декілька хвилин. Але потім в ефірі пролунало: “Я — Вжик, мене штурмують. Їхня піхота вже в наших окопах!” І втому — як рукою зняло. Команда: “Барахло на землю! Виїжджаєм!” Під здивовані погляди інших бійців ми вже мчали на допомогу опорнику, який штурмують. Один із товаришів, який залишився на нашій позиції, мовив навздогін: “Це самогубство. Але ж треба”.
“Кардани” (водії. — Ред.) витискали з машин усе, що могли. Усі розуміли: підійти до опорника буде проблемно, бо російські артилеристи тільки й чекають, коли на поле висунеться підтримка. Але промчали. Пакет із градів ліг на місці нашого проходу пізніше, не розраховували вони на таку оперативність. За спиною впали збиті градом опори електропередач, а бетеери розвернулись і стали косити з великокаліберних кулеметів ворожу “зеленку”, звідки прилітало стрілковою. Навідник КПВТ Андрій косив посадку так, що дерева падали. Ворожі кулі рикошетили об броню й мерзлу землю. Ми, матюкаючись, маневрували, прикриваючись бронемашиною.
Довершив справу автоматичний гранатомет, прив’язаний до башти БТР. Сірко швидко пристрілявся і випустив по противнику цілий “равлик” (короб гранат) ВОГів. Для цього йому треба було вилізти на башту БТРа, по якому противник вів шквальний вогонь. Вичекавши трохи і зарядивши новий “равлик”, агеесник переніс вогонь далі: “Вони почали відходити. Дістану всіх”.
А за цинком ВОГів треба було пробігти ділянку, по якій прилітало стрілковою. Вася і Вова, попри все, побігли: “Треба ж!” Наступний “равлик” заспокоїв ворога. Більше по нас ніхто не стріляв.
Завантажили в бетеер і вивезли двухсотого й трьохсотих з ВОПу, який штурмував ворог, поїхали додому (на базу).
Сірко дорогою, коли виїхали на спокійну територію, увімкнув на телефоні пісню AC/DC “Highway to Hell” (Шосе до пекла. — Ред). Того дня ми пройшли свою дорогу в пекло. Попереду була ще не одна така автострада.
І так, ми були втомлені. Але не втомлені від війни! А від добре виконаної роботи. Ми втримали позиції.
...А потім ми дембельнулись. Сірко дослужив контракт, будує хату, планує вступити у виш. Андрій має свою справу й займається громадською діяльністю. Вася повернувся працювати на підприємство, став дідусем і виховує молодшого сина. Ми регулярно бачимось, ходимо на могили побратимів. Але, знаєте, ніхто з нас не втомлений. Кожен — у резерві першої черги й готовий знову мчати на броні по замерзлому полю, носити “равлики”, “бо треба”.
Не час втомлюватись! Ми ще не відвоювали свою країну! Не виграли цю війну! І коли я чую, що суспільство втомилось від війни, чую це від людей, які війни й близько не бачили, то відчуваю, як би це сказати цензурно... збентеженість.
Від чого ж саме втомились ви — ті, хто сидите на диванах перед телевізором?!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
