162 роки тому було вперше опубліковано повне видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Для мого дідуся Івана ця книга була — наче скарб. Пам’ятаю, як він учив мене, п’ятирічну, Шевченкового “Заповіту”. Казав, що ці рядки має знати напам’ять кожен українець. Дідусеве слово мало велику вагу для мене, додаткових аргументів я не просила. Він читав по рядку, а я повторювала. Відтоді дуже люблю творчість Тараса Шевченка.
У нас удома були два різьблені портрети Кобзаря і один вишитий — у рамці за склом. Для дідуся Івана Шевченко був поетомпатріотом, який заповідав порвати кайдани. У той час це були кайдани “совітів”.
...Пам’ятаю, як вперше побачила дідусів “Кобзар”. Того вечора вдома не було електрики. У кімнаті горіла гасова лампа. Дідусь приніс мені з братом цю грубезну книгу — на 718 сторінок, вагою понад кілограм. Розповідав, що у Тараса померла мати, коли йому було всього дев’ять років, а ще — про нелегке навчання у школі в Кирилівці, про заслання.
Тоді я своїм дитячим розумом проводила паралелі між дідом Іваном і Шевченком. Дідусева мама теж померла рано, коли йому було всього п’ять років. У школі, коли навчався у третьому класі, вчителька-полька била лінійкою по руках за те, що на полях зошита писав: “Україна”. Ці факти з біографії дідуся у свої п’ять років я вже знала. А згодом довідалася, що його у 18 років заарештували за поширення забороненої літератури та належність до ОУН і рік та дев’ять місяців утримували у п’ятьох фільтраційних і пересильних таборах на території сучасних України, Польщі та Білорусі...
У дитинстві я любила розглядати ліногравюри у дідусевому “Кобзарі”. Їх у книзі 38.
У радянські часи рік та три місяці дідуся утримували в трьох в’язницях в Україні, а потім засудили з політичних мотивів до 25 років ув’язнення із відбуванням покарання в трудовому таборі у Воркуті (РФ). Згодом термін скоротили до 10 років. Це були роки допитів, голоду, дуже важкої праці...
У 1959-му дідусь з бабусею та двома дітьми повернулися в Україну. Та вони не мали права оселитися у попередніх місцях проживання. З тавром “ворог народу” мешкали якийсь час у Миколаївській області. Дідусь купив свій “Кобзар” саме тоді. Заплатив за нього 1 карбованець 10 копійок (приблизно стільки ж у СРСР у той час коштував десяток яєць). Цій книжці вже 59 років. Її у 1963-му видали тиражем 70 000 примірників.
У дитинстві мене дивувало, чому “Кобзар” без палітурки. Згодом дізналась — навіть офіційно видані в СРСР книжки в руках “неблагонадійних” могли викликати підозри. Тому дідусь був змушений позбутися обкладинки.
Вочевидь, слова Тараса Шевченка додавали віри дідові, що його боротьба за свободу має сенс, що його жертви не марні. Дідусеві вдалося прищепити мені велику любов та повагу до Шевченка. Зовсім не ідеалізуючи, вважаю його геніальним. Для мене Шевченко — це приклад того, як можна залишатися справді вільною людиною попри всі рамки та умовності життя. “Кайдани порвіте” з його “Заповіту” — це дуже глибокі слова, які не втрачають сили з плином часу, які мотивують і надихають.
