Днями я вкотре побував у Гонконзі, і мені розповіли історію, що трапилася декілька тижнів тому. Прямо посеред вулиці на стіні будинку учасники протестів показували всім охочим документальний фільм про Євромайдан. Цих охочих виявилося чимало, адже ні для кого не секрет, що гонконгівські протестувальники надихаються українською Революцією Гідності. Додивитися фільм до кінця того разу не вдалося — примчала поліція і почала розганяти "несанкціонований вуличний сеанс фільму". Комусь вдалося втекти, когось затримали і повезли до поліцейського відділку. Схопили і двох хлопчиків — тринадцяти і чотирнадцяти років. Їхні батьки навіть не знали, що сини вирушили на нелегальний сеанс, організований учасниками протестів. Дуже (аж занадто) швидко суд позбавив тата і маму батьківських прав, заявивши, що не контролюючи власних дітей, вони показали свою нездатність займатися їхнім вихованням і освітою загалом. І хлопчаків відправили до інтернату. Цих дітей можна вважати одночасно і героями, і жертвами української Революції Гідності. Революції, шестиріччя якої ми святкуємо або просто згадуємо цього дня — 21-го листопада.
Українська революція теж почалася з дітей: зі студентів, які побачили в діях дорослих політиків загрозу своєму майбутньому. Адже революції — вони завжди про майбутнє. А контрреволюції — про минуле.
Революції — вони завжди про майбутнє. А контрреволюції — про минуле.
Шість років потому — після початку студентських протестів — ми дедалі рідше згадуємо листопад 2013-го. Комусь це робити боляче, комусь не хочеться з іншої причини. Комусь соромно, що українське суспільство, яке шість років тому зупинило демонтаж державності, сповзання країни в боргову та політичну кабалу Росії, сьогодні виявилось в ситуації пенсіонера, що втратив пам'ять, пенсіонера, який вийшов з дому у справах і забув одночасно і куди він йшов, і звідки вийшов.
А вийшли ж ми якраз із тієї самої Революції Гідності, яка дала достатньо енергії, аби розвернути країну і надати прискорення її європейському розвитку. Будь-який рух викликає опір, нехай навіть це буде опір повітря або думки. Україна отримала у відповідь найпотужніший опір Росії, опір, що продовжується донині. І військовий, і політичний. Опір триває, а революційної енергії більше немає — закінчилася.
У нової влади, обраної більшістю, Революція Гідності не викликає жодних почуттів і коментарів. Вона вважає, що Україна заслужила спокій і мир. А революція — річ неспокійна і, звичайно, більше схожа на війну, ніж на мир. Революція фіксує у суспільстві спрагу змін. Тепер цієї спраги немає.
Чи означає це, що зміни вже настали? У чомусь так. Ми всі тепер інші. Ми всі тепер обтяжені досвідом двох революцій і розумінням того, що випадкових перемог і досягнень не буває, як не буває успішних випадкових політиків. Державою, яка розвивається, дотримуючись демократичних цінностей, може керувати тільки професійна і чесна політична еліта, тобто професійний і чесний політичний клас, який навіть дві українські революції не змогли сформувати. Але ці дві революції, і особливо остання — Революція Гідності — сформувала основу суспільства, його нервову систему, здатну завдати іншим частинам "суспільного організму" відчуття болю — реальне і метафізичне. "Червоні лінії", про які останнім часом згадують в попередженнях представникам нової влади, і є загроза "нервової системи" суспільства тій нестабільній більшості, яка шукає сьогодні спокою і достатку.
Для мене особисто Революція гідності досі є одним із найважливіших епізодів в історії України ще й тому, що вона допомогла подорослішати моїм дітям, дала їм розуміння, що держава — не айсберг, а корабель. Вона показала, що має робити людина, усвідомлюючи, що її корабель чи то геополітичним вітром, чи усвідомленими зусиллями "капітанів" мчить на скелі. Всі, хто брав участь в цій революції реально або подумки, всі вони пройшли добру школу цивільної відповідальності. І всі вони бачили тих, хто покидав корабель під час розвороту, під час небезпеки, навіть під час нових спроб правильно вибрати його курс. Адже ми живемо, постійно порівнюючи себе з іншими, а інших з собою. Те, що тримає кожного з нас "на плаву", — це якраз відчуття правоти, відчуття власної гідності. Воно формується не тільки і не стільки революціями, скільки співучастю в житті держави, відчуттям важливості власної простої і такої звичайної цивільної місії — нести свій відсоток відповідальності за моральний стан суспільства.
Українські революції якраз і починалися в моменти, коли мораль і суспільства, і політичної еліти опускалася до рівня можливої загибелі держави. Остання із них повернула Україні гідність і щоб знову її не втратити, ми повинні пам'ятати про те, що сталося шість років тому! Пам'ятати і пильно стежити за тим непрофесійним політичним класом, який у нас є. Стежити навіть тоді, коли він стане професійним. Тому що спочатку гідність втрачають політики, а вже потім суспільство і держава.
