Минулого тижня я мав нагоду відвідати з літературними виступами три турецькі міста — Анкару, Анталію й Стамбул. Так склалося, що моє перебування в турецькій столиці збіглося у часі із національними жалобними урочистостями, які щороку відбуваються 10 листопада, — у день смерті Мустафи Кемаля Ататюрка, засновника й лідера Турецької Республіки, яка виникла століття тому.
Ясна річ, я не міг прогавити такої нагоди, тому разом із десятками тисяч турецьких громадян теж відвідав Мавзолей Ататюрка в Анкарі. Його велич наштовхує на думки про культ особи і марнославне бажання ввійти в історію незгірш за фараонів. Але над могилою Ататюрка я думав про інше — про те, скільки всього насправді під силу змінити одній людині.
Адже сто років тому, після закінчення Першої світової війни, турецька держава — Османська імперія — була жалюгідною країною, яка відстала від науково-технічного прогресу, фактично ставши іграшкою в руках великих західних держав. Більшість турків у провінційних регіонах були вкрай затурканими: не вміли читати й писати, а їхня освіченість обмежувалася релігійністю. Країна загрузла в Середньовіччі, а султан не контролював навіть Босфор і Дарданелли. Образно кажучи, колись велика імперія деградувала настільки, що об неї витирав ноги кожен охочий.
Тоді й з’явився Ататюрк — спочатку як символ військової доблесті, офіцер, який довів, що турецька армія може не тільки програвати. Мустафа Кемаль у затятих битвах прогнав з країни окупантів і дуже швидко з військового перетворився на політичного лідера Туреччини. Він розумів, що всі проблеми країни, її жахливий занепад — це наслідок відсутності реформ. І тому енергійно заходився втілювати найглибші із них в життя. Не такі, до яких звикли ми, — зміни назви державного органу чи ремонтування фасадів: Ататюрк поставив собі за мету змінити менталітет і щоденне життя турків.
Уявіть собі, за Ататюрка Туреччина перетворилася з султанату на республіку з цивільною владою. Більше того, Мустафа Кемаль відділив релігію (мусульманство) від держави, фактично перетворив країну на світську республіку європейського зразка. Змінив систему літочислення. Змінив алфавіт і запровадив латинку. Урівняв права чоловіків і жінок — тобто вперше за всю історію жінки в цій частині світу отримали громадянські права. Розширив мережу шкіл, бо вважав, що саме освіта є основою економічного розвитку. Запровадив вимогу носити європейський одяг. Який шалений опір зустріли ці реформи в ті часи, як довго й важко вони просувалися! Але нині, завдяки фундаменту, який заклав Ататюрк, Туреччина входить у двадцятку найбільших економік світу і є безперечним військово-політичним лідером регіону.
Тому над могилою Ататюрка в Анкарі я думав про іншу імперію, яка вже століття конає й отруює життя всім навколо. Про Росію. Мене часто на різних європейських форумах запитують: коли ви зможете порозумітися з росіянами, як вам почати діалог? І я завжди відповідаю, що такий діалог позбавлений сенсу, доки не зміниться російський менталітет — не тільки Путіна, а всіх росіян. Поки Російська Федерація не отримає щеплення від імперського шовінізму й агресії, як це зробили Османська імперія після Першої і Німеччина після Другої світових війн. Тільки повний крах і велика поразка можуть змусити росіян стати іншими. Лише після розпаду РФ, коли на її руїнах постане кілька держав, зокрема і Росія, з росіянами можна буде про щось говорити.
Але для цього їм потрібен власний Ататюрк: який проведе настільки глибокі реформи, що вони зможуть змінити менталітет цієї нації. З кагебешного царства створить республіку, надасть громадянам демократичні права, відділить релігію від держави, підніме рівень освіти й збудує нову конкурентну економіку. Тож спочатку — крах і умовний Ататюрк, а тоді вже й діалог можна буде налагоджувати.
