Нещодавно на ринку іграшок з'явилась серія Барбі, серед моделей якої є ляльки з вітиліго — це захворювання, при якому шкіра має яскраво виражену біляву плямисту пігментацію. А є серед них також моделі без волосся. До того, пригадую, вже випускали ляльок в хіджабі, на візках, з протезами замість рук і ніг, з круглішими, ніж зазвичай формами фігури, а також, звісно, різними відтінками шкіри.
І мене це все дуже тішить! Бо наявність "не таких" іграшок збагачує життя дитини, урізноманітнює її гру. А саме через гру діти й пізнають цей світ. Такі "неідеальні" ляльки формуватимуть у них правильне, на мою думку, уявлення про те, що світ різний і це нормально.
Чому дитина, вперше побачивши хлопця чи дівчинку з синдромом Дауна, може злякатися або ж почати кепкувати? Чому ми так часто чуємо, що діти можуть бути нетерпимі до своїх однолітків з інвалідністю чи будь-якою іншою інакшістю? Може тому, що вони нічого про це не знають?
Я переконана, що поняття норми дітям формуємо ми — значимі для кожної конкретної дитини дорослі — батьки, родичі, вихователі, вчителі, тренери і так далі. Ми втискаємо дітей у власні межі норми, які, погодьтеся, як правило є дуже вузькі. Чому? Бо у житті мого покоління, наприклад, не було жодних розмов про людей з інвалідністю. У нас не було поняття "синдром Дауна", але було лайливе слово "даун".
До мене, як до мами дитини з особливими потребами, нерідко звертаються з питанням про те, як пояснити дитині, що є люди з інвалідністю. Як сказати це нетремтячим голосом і без сліз в очах? Як не сформувати у дитини зверхнє ставлення до тих, хто відрізняється? Без отих всіх "бідненький", "хворенький", "даунятко", "дцпешник" тощо.
Це справді непросто, бо жодна школа й університет нас цьому не навчив. Пригадую, як важко було мені починати розмову з п'ятирічним сином Лукою про його на три роки старшу сестру Діану, яка має синдром Дауна. Як було непросто добрати слова, щоб й доступно, й гідно, й не налякати. Нам у пригоді стала книжка, яка розповідає про трисомію дуже простою мовою. Благо, щороку такої літератури стає все більше, як і мультиків, фільмів.
До речі, закордоном вже є ляльки з фенотипом синдрому Дауна і граючись ними дитина вчиться не виокремлювати людей з такою специфічною зовнішністю, а навпаки так би мовити "узагальнює" їх, бо це просто лялька, а згодом буде просто людина, така як і я.
У грі ми можемо дуже багато сказати дитині й навчити її. Наприклад, бавлячись конструктором із фігурками на візках, і будуючи містечко, діти не на словах, а реально розуміють, що таке доступність і чому вона важлива. А якщо дівчинка з дитинства бавиться лялькою на візку, то вона не боятиметься, не зневажатиме і не жалітиме жінку на візку, яку зустріне на вулиці. Її межі норми вже досить широкі для того, щоб прийняти інвалідність як частину життя.
"Не такі" іграшки, на мою думку, формують у дитини здорове розуміння того, що в неідеальному світі й ти не зобов'язаний бути ідеальним.
А от бути собою — так!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
