У кожній нормальній родині дружно уживаються демократія і популізм. Демократія проявляється у відносинах між подружжям, коли обидва мають право голосу й іноді право крику. Популізм частіше проявляється щодо дітей. Розумні батьки хочуть, щоб діти їх любили і слухалися, нерозумні батьки хочуть, щоб діти їх боялися і слухалися.
Заслужити любов дітей в принципі легко — треба тільки приділяти їм більше часу. Але є і простіший спосіб, який популярний серед дуже зайнятих або дуже ледачих батьків. Це — регулярний бартер: наприклад, обіцянки солодкого в обмін на хорошу поведінку і слухняність. Втім, цей популізм безпечний. Обіцянку солодкого легко виконати. Тільки проблема в тому, що дитина звикає до такого бартеру і починає торгуватися, просити або більше солодкого або частіше.
Різні моделі сімейних стосунків для мене є найлегшим способом зрозуміти і пояснити взаємини між правителями та їхніми народами. Я не буду згадувати тут про "сімейних" диктаторів і порівнювати їх з умовними саддамами хусейнами. Вони жодного стосунку до демократії не мали і не мають. Це й так очевидно. А ось "солодкий популізм" — тема цікавіша. До того ж популізм породжується самою демократією, після чого успішно їй заважає.
Форм популізму — безліч, і кожен новий популіст пробує додати щось своє, новеньке. Популізм — це бартер, який обіцяє тим, хто повірили в нього, близьке щастя і позбавлення від проблем. Це коли в країні виникає тимчасовий "батько нації", а в народу прокидається дитинство, він відчуває раптовий приплив сил або, точніше, те, що можна помилково прийняти за приплив сил й омолодження. Немає більш солодкого моменту, ніж очікування настання близького щастя і процвітання.
Ми регулярно переживаємо такі моменти і, мушу сказати, що ті, хто кожен раз вірить у реальність їх настання, відчуває значно яскравіші емоції, ніж люди, що ставляться до популізму і до популістів із сарказмом та іронією. Бартер, який в наші часи пропонують виборцям популісти в обмін на голоси, традиційний. В Україні, та й в інших країнах, що з великими труднощами розвиваються, що вибралися з радянського або іншого соціалістичного болота, це, перш за все, економічні обіцянки — знизити ціни на комуналку, підняти пенсії, посадити тих, через кого були підняті ціни на комуналку і через кого не були підняті пенсії і мінімальні зарплати.
Останні президентські вибори в Україні, здавалося, добре пожартувати з популізму Юлії Тимошенко, яка пообіцяла знизити ціну на газ вдвічі. Але популізм, як метод боротьби за владу, все одно переміг! Тимошенко програла тому, що її обіцянки постаріли разом з "обіцяльником". Навіть для старих обіцянок потрібні нові обличчя, нові "обіцяльники". Інакше популізм не спрацьовує. Обіцянки теж псуються, як і будь-який продукт. Псуються і починають видавати відштовхуючий запах, чим роблять "обіцяльників" непопулярними. Народ любить свіжі обіцянки і бажано з гострим соусом. Такими якраз і є обіцянки посадити всіх корупціонерів або повідрубувати їм руки, або націоналізувати все те, що було "вкрадене раніше".
Що мене в будь-якому разі тішить, так це те, що наявність популістів, як і їхні успіхи, доводить: ми живемо в суспільстві з робочими демократичними інститутами, із всенародним правом вибору. Тобто все те, що нас очікує, обране самим народом. Це, в якомусь сенсі, знімає з обраних народом політиків частину відповідальності за свої дії, але не знімає відповідальності з народу перед наступними поколіннями.
Що чекає наступне покоління українців, якщо вони у спадок отримають умовну Венесуелу або щось зовсім нове, але не придатне для того, щоб ним пишатися? Зараз на це питання відповісти важко, однак причина перемоги популістів завжди одна і та сама — поганий рівень національної освіти. Тому має відбутися ще багато освітніх реформ, і потім, звичайно, рівень освіти доведеться регулярно контролювати, щоб він не впав і щоб ми знову не дивувалися, озираючись навсібіч і думаючи: а як нормальна людина може голосувати за обличчя, а не за ідеї, за обіцянки, а не за програму?
