Я не погоджусь із думкою, що україномовний українець більший патріот, ніж російськомовний. Немає соціологічних досліджень, які б підтверджували це, або тих, що виміряли б інтенсивність любові до Батьківщини.
Звичайно, принципове небажання вчити рідну мову — це ознака непатріотичності. Але будьмо реалістами: для багатьох людей російська мова є рідною, вони народилися в середовищі, де розмовляли виключно нею, і досі так живуть. Перехід для них — дуже непростий процес.
Я знаю багато російськомовних патріотів, які мають наміри перейти на українську мову. Вони навіть починають її вчити або свідомо ставлять собі за мету зробити це. Наприклад, бували випадки, коли працівники у приватних підприємствах Харкова раз у тиждень розмовляли на робочому місці виключно українською. Із цього роблю висновок: рано чи пізно патріотизм призводить до опанування рідної мови.
Нині ж багато українських патріотів є російськомовними. Тільки в одних патріотизм є постійним, в інших він виникає лише тоді, коли є якась загроза, в моменти кризи. У 2014 році я мешкав у Дніпрі. Мене дивував рівень патріотизму серед представників їхнього бізнес-класу. Вони були волонтерами і масово йшли захищали країну на фронт. При цьому вони так і не почали говорити українською. Водночас, щойно почалася війна, чимало україномовних українців виїхали до Польщі саме через інстинкт самозбереження.
Для мене патріотизм — це те, заради чого ти переступаєш межу, починаючи дбати не про себе, а про Батьківщину. Саме тому, ми не можемо ототожнювати мову та патріотизм, адже вони лише часом збігаються.
Мовний чинник є важливим для українців, він становить наше національне ядро, бо наша ідентичність великою мірою пов’язана з мовою. Вона є її фундаментом. Існують патріоти, які ставлять Україну понад усе, і ця любов є підставою ненависті до всіх, хто думає по-іншому. Деякі патріоти мають надзвичайно високу планку патріотизму, і вони готові заради добра своїй країні прийняти тих, які не є україномовними. Тому патріотизм, як двосічний меч, — може відстрашувати, а може й приваблювати.
Я не є противником того, щоб українці знали російську мову, але нехай ця мова не займає вищих позицій.
І мені важливо, щоб україномовні були символом успіху не лише українського, але й міжнародного рівня. Наведу приклад: 1991 році, коли утворилася незалежна українська держава, більшість російськомовного населення не сприймало гімн, тризуб та прапор як національні символи. Це змінилося 1994 року, коли Олімпійські ігри виграла Оксана Баюл. На нагородженні за традицією пролунав український гімн і вивісили український прапор. Ця подія стала переломним моментом у ставленні російськомовних українців до гімну. Вони його прийняли, бо він став символом успіху.
