Є таке поняття у військових — демонстрація присутності. Це коли противнику показують, що наші сили тут, і нема чого сюди потикатися. А ще демонструють цивільним: "Ми є. Ми захистимо".
Такою демонстрацією присутності останніми роками для всієї країни був військовий парад до Дня Незалежності. І своїм, і ворогам, ми показували, що Україна є і вона бореться. Цього року Зеленський і його команда вирішили, що це непотрібно.
...Згадується кінець літа 2014-го. Наш батальйон зайшов в зону АТО. Багатокілометровий марш колоною. Командир наказав: "Сідай в кукушку". Верхній боковий люк БТР, з якого ти визираєш з автоматом. Прикриваєш БТР зі свого флангу. Поля, зеленка вздовж доріг, в яку вглядaєшся: "А раптом щось?" Пішли села і містечка. Контролюй вікна, дахи. А раптом щось? І раптом! Біля церкви стоїть бабуся, яка бачить колону під синьо-жовтими стягами. Стоїть і хрестить кожну машину. А згодом до колони виходить з двору дядько в тєльнику — прикладає руку до серця на знак подяки, а потім грозить у той бік, куди колона рухається, в бік противника: "Дєсантура! Покажіть їм там!"
Це Луганська область. Рух наших військ під державними прапорами викликав неймовірний спалах патріотизму в проукраїнського населення. Усі, хто був у Щасті в 2014-му, пам‘ятають дівчинку-школярку із синьо-жовтими бантиками у косичках, яка з прапорцями в руках зустрічала кожну колону під синьо-жовтими стягами.
А ще пам’ятаю, як у 2015-му батальйон, база якого була в Лисичанську, вирішили тимчасово вивести на навчання. Спершу паніка у місцевих: "Ви ж нас не покинете?", а потім — тріумфальне повернення. Комбат прийняв правильне рішення. Замість того, щоб зайти в місто найкоротшим шляхом на базу, батальйон проїхав якнайдовшою дорогою через усе місто. Під синьо-жовтими стягами і з бійцями на броні.
Місцеві, які побачили, що ми тут, ми захистимо, сигналили клаксонами з автівок, махали руками, вибігали із синьо-жовтими прапорами. Найбільший заряд радості отримав хлопчина з однієї з крайніх хвиль мобілізації, який сидів на носі "бетеера". Під час короткочасної зупинки до машини підбіг чоловік із маленькою дівчинкою на руках та букетом квітів. Дитя простягнуло йому квіти. Це був наш імпровізований парад.
Ніякий замполіт не додасть бійцю впевненості в правоті своєї справи і бойового духу так, як дівчинка, яка простягнула йому на броню букет квітів чи юнка, яка вийшла зустріти колону з прапорцями та в бантиках, чи бабуся, яка перехрестила, або дядько, який приклав руку до серця. Завдяки їм ти розумієш, що точно воюєш за народ і маєш підтримку народу.
У загальнонаціональному масштабі такий заряд можна було отримати і в Києві під час військового параду. Сотні тисяч людей приходили висловити підтримку своїй армії у столиці, мільйони дивились по телевізору. Так, вони хотіли бачити, яка ця армія. Бачити обличчя бійців, форму, зброю, броню, гармати, танки, ракети. Так, люди хотіли бачити і відчувати, що вони захищені, а військові хотіли чути захоплені вигуки "слава Україні!"
Парад на День Незалежності 2015-го я дивився по телевізору у пункті постійної дислокації, куди нас вивели після виконання бойового завдання в АТО. І ми з хвилюванням спостерігали, як командир бригади отримує бойовий прапор, дивились на нагородження і тішились від того, скільки людей прийшло на парад. Недарма воювали, нас цінують.
А тепер... Параду не буде.
Виявилось, що “чуваки” вирішили замість параду роздати військовим по тисячі гривень до Дня Незалежності з коштів, які пішли б на його проведення. Мовляв, так краще. Купіть собі хлопці щось, бухніть, по телевізору не парад, а щось веселеньке подивіться. Он, “Сватів” саме знову почали показувати. Воно вам треба ті паради? На хліб же парад не намажеш.
Я не знаю, де ці “чуваки” перебували останні років п’ять, але таке враження, що не в Україні. Бо для них військовий парад — це лише витрати. Для нас — символ. Символ того, що країна сильна. Її є кому захистити.
Але “чуваки”, схоже, захисників не поважають. Так само, як і народ, який живе в цій країні. Для них ми не українці, а населення, яке живе за принципом поїв — подивився телек — сходив у туалет. Звідси і принцип — людям потрібне лише те, що на хліб можна намазати.
Так, ні мову, ні парад, ні прапор, ні гімн, ні вишиванку на хліб не намажеш. Але без цих усіх символів — ми не країна, а територія. А з таким підходом, чого й диви, “чуваки” ще вирішать Незалежність відмінити. Бо її ж також на хліб не намажеш.
Дізнайтеся також, чому керівник офісу президента взагалі не вважає Донецьк та Луганськ українськими територіями.
