Ніщо в житті не є більш оманливим, ніж курорти. Здалеку, особливо на фотографіях в інтернеті, вони видаються райськими місцинами. Однак варто прожити там кілька місяців, і ти починаєш розуміти, що курорт нічим не привабливіший за твій дім. Це в кращому випадку. В гіршому — розумієш, що це пекло!
Так, приміром, один мій знайомий із Нідерландів повинен був прожити рік на Мальдівах. Хто не чув про Мальдіви? Білосніжні пляжі, пісочок — як борошно. Лазурна прозора водичка до самого горизонту. Однак через кілька місяців мій колега почав розуміти, що Мальдіви насправді — прокляте місце. Через замкнутість острова починає охоплювати клаустрофобія — тобі немає куди подітися. Окрім того раціон місцевих мешканців зводився в основному до двох страв — сушеної риби і кокосів. На ранок, обід, вечерю. Навіть молоко тхнуло рибою, бо ж коровам теж треба щось їсти, а трави там — катма. Коли мій товариш привіз батькові декілька сушених рибин і кокос, той сказав, що не здатен прожувати цю гидоту. Тож коли забрати красивий пейзаж, від Мальдів мало що залишається.
Зрештою я й сам провів майже рік у туристичному дауншифтерському містечку в Єгипті. Дахаб, де я мешкав, славиться прекрасними умовами для серфінгу, дайвінгу та плавання. Безліч практично безлюдних готелів тебе наче кличуть: поселися в нас, скупайся в наших басейнах… Мені теж потрібно було кілька місяців, аби зрозуміти, що Синай (а Дахаб розташований на сході Синайського півострова) перші християнські відлюдники облюбували явно не за лагідний клімат. Радше навпаки — це місце для суворих аскетів і подвижників. Бо, скажімо, синайська зима характерна тим, що починають дути холодні пронизливі вітри, від яких хочеться вдягнути теплу куртку. Однак варто тобі закутатися, як палюче сонце починає вганяти в піт. Скидаєш куртку — холодно, вдягаєш її назад — спекотно.
Мені здається, в цьому — велика ілюзія всього нашого життя. Речі на відстані здаються привабливішими, ніж є насправді. Якою б яскравою не була мрія, коли вона справджується, ми раптом виявляємо, що, по-суті, нічого не змінилося.
Психологи кажуть, що багатих клієнтів лікувати складніше, ніж бідних. У бідних є ілюзії — незабаром я досягну, здобуду, отримаю. У багатих, які вже досягли, здобули, отримали, схожих ілюзій немає. Вони залишаються такими ж нещасними, хоч і досягли того, про що мріяли. Навіть гірше — тепер вони й самі не знають, чого хотіти далі.
Можливо, одна з найбільших ілюзій, які начебто приносять нам щастя — це Фейсбук. Кожне нове повідомлення, кожен новий лайк на нашій сторінці дають нам приємне хвилювання і радість. Вчені кажуть, що в мозку людини є особлива ділянка, яку називають центром очікування задоволення. Вона не робить нас щасливими, але дає відчуття наближення щастя. Як тоді, коли ми чекаємо Миколая чи свого Дня народження.
Точно так само, коли ми сподіваємося стати щасливими від більшої кількості грошей чи від нового знайомства, від нової покупки, включається саме цей механізм. Поки ми очікуємо — задоволення наростає. А потім раз — і спустошення. Річ — у нас, людина — поруч, гроші — в кишені. А щастя — немає. Це як в анекдоті про чоловіка, який приніс до магазину браковану гірлянду. "А в чому ж річ?" — запитав продавець, коли перевірив її і побачив, що все працює. "Не радує", — відповів той.
Чимало людей ідуть шляхом нарощування "дози" – кількості покупок, грошей, нових партнерів. Покупка — спалах задоволення — порожнеча. Люди намагаються обманути себе, діючи за принципом, що якщо цей процес повторювати частіше, порожнеча між моментами задоволення стане не такою помітною. Але та все одно озивається. Наприклад, вночі, коли не спиться. Або ж, не дай Бог, на смертному одрі.
Однак все не так погано. Насправді щастя є. Я і сам його відчував, коли повернувся з Єгипту. Щастя не спустошує, воно якраз наповнює серце. Воно тримається дуже довго — рівне, блаженне відчуття спокою і впевненості, що ти — на правильному шляху.
Як пояснюють вчені, поруч із механізмом очікування задоволення (його ще іноді називають механізмом очікування винагороди), на гачку якого ми всі сидимо, в нашому мозку є інший — внутрішнє щастя. Щастя, яке не залежить від зовнішніх обставин — від того, скільки в нас грошей, яка в нас країна, хто у нас в парламенті. Буває, іноді ми прокидаємося просто щасливими. Або щастя приходить саме собою, безвідносно зовнішніх причин.
Дорога всередину, до справжнього щастя, складніша і не така очевидна. Але ми знаємо її, бо знаємо, як це — коли любиш іншу людину. Коли робиш щось для інших безкорисно. Коли витрачаєш гроші на інших. Адже коли ми витрачаємо їх на себе — це очікування задоволення. А коли на інших — щастя.
Багато хто знає про відомий експеримент — нещасній мишці вживили електрод в центр очікування задоволення і дозволили їй натискати лапкою на клавішу, яка напряму стимулює цей центр. Мишка перестала їсти, пити, спати. Все, що вона робила, — це просто натискала на кнопку, доки не померла від виснаження. Можна сказати, померла в погоні на щастям.
Ми робимо так само — розпалюємо в собі бажання: ще, ще, ще. Аж поки не помираємо від виснаження. Адже намагатися задовольнити своє "ще, ще, ще" — це як пити морську воду, аби втамувати спрагу.
Щастя — не ззовні. Воно всередині. Й українці, схоже, це розуміють. Згідно з опитуваннями, найбільшим щастям для нас є сімейні стосунки, а також коло друзів і близьких. Бажання служити, не очікуючи нічого взамін, — служити родині, країні, людям, зрештою, служити Богу, — запускає в мозку глибинні механізми щастя. Рівного, довготривалого, надійного.
Я не люблю курорти, далекі поїздки і багато інших речей. Але я знаю, що будь-яка річ, — гроші, можливості, таланти, сили, час, — якщо нею служити іншим, може стати пропуском до справжнього щастя.
