Коли ви востаннє читали книжку? Не підручник, не бізнес-літературу, не путівник, не інструкцію. Просто сиділи і спокійно, повільно, із задоволенням читали? Щоби книжка надихала, а час, витрачений на неї, не здавався змарнованим? Якщо вам складно пригадати, коли таке було, цей текст — точно для вас. І навіть якщо ви з тих, хто пригадав, — він все одно стане вам в пригоді.
Коли я починала читати самостійно, мені чи не в першу чергу розповіли про те, що книжки обов’язково потрібно дочитувати. Крізь терни до зірок, — казали мені, — учення світло, а неучення — темрява. Гадаю, всі ви чули про це також.
Однак ніхто не казав мені, що книжка має подобатися, а читання має бути цікавим та приємним. Оточення просто наполягало на тому, що читати — треба.
Попри такі вихідні дані мені все одно пощастило полюбити читання. Знаю, так пощастило не всім. Щасливий випадок — це коли хороші і, головне, підходящі книжки траплялися частіше за непідходящі. І ще відіграє роль особливий склад розуму, який значну частку зусиль і задоволень відводить під роботу фантазії, аналізування і осмислення — таким був рецепт моєї удачі. Не всім так вдалося — розум людей функціонує по-різному, і це не означає, що в когось краще, а в когось гірше — просто те, що вдається обернути на самомотивацію і задоволення мені, може не пасувати комусь іншому.
А ще варто згадати про радянську концепцію "страждати і терпіти". Ніхто не дбав про те, щоби люди читали книжки, відповідні до віку, рівня розуміння, наявного досвіду. Складно зрозуміти? Значить, ти не стараєшся, терпи. Нудно і прісно, хочеться відкласти — страждай, бо розпочату справу слід доводити до кінця.
Останні двадцять років свого життя я спостерігаю, як розвивається (а по факту — постає з нуля) наш літературний і видавничий ринок. Ситуація кращає з кожним роком — тепер я уже можу порівняти те, що є, з тим, із чого все починалося, і скажу вам — те, що є тепер, не існувало тоді в наших мріях. Переклади книжок, видані тут того ж року, що написані й видані в США, Франції, на Сході? Художні серії, які враховують сучасність, змінність інтересів, суспільних трендів та увагу до зміни парадигми рівності, прийнятності, нормальності? Конкуренція українських видавців за авторів, взагалі конкуренція авторів і видавців між собою на внутрішньому ринку? Ревізія перекладів, які доповнюються і приводяться у відповідність з оригіналами, а не з екстрактами, дозволеними і схваленими партією? Тоді про таке й не чули.
Однак люди все одно читають мало. Постійно переводять увагу на дітей: що ж би нам зробити, щоби діти знову полюбили читати? Але відповідь на це запитання одна, і всі насправді її знають: діти читатимуть, якщо вони бачитимуть, як читають дорослі. Добровільно, багато і з задоволенням.
Натомість дорослі часто виправдовуються, що не мають часу, віддають перевагу кіно, радіо, прогулянкам, інтернету, не знаходять на ринку цікавого для себе продукту. Дорослі не хочуть читати. Або думають, що не хочуть. Чому ж вони так думають?
Тому що їм — нам всім — забули сказати, що це буває приємно. І що ми самі відповідальні за те, щоби так було. Що ми маємо знайти те, що нам подобається, — не комусь іншому, а саме нам. І перестати дочитувати те, що не надихає.
Для такого не було місця в суспільстві, де кожен рядок був схвалений партією і де належалося страждати і терпіти, дочитуючи те, що невдало взяли в руки одного разу, хай хоч кров з очей. Такий підхід був необхідний для того, щоби залишати людей в пригніченому стані, адже люди щасливі — повні ресурсу і натхнення, а люди повні ресурсу і натхенння прагнуть змін, і в них починають з’являтися сили, ідеї та стратегії, що наближають ці зміни і втілюють їх. На недопущення цього працювала і шкільна та університетська програма, і сам підхід до інституту читання й літератури як такого.
Після двадцяти п’яти я прочитала багато книжок, які були в шкільній програмі коли мені було дванадцять, тринадцять, чотирнадцять. Це дивовижні книжки. Багаті, цікаві, контраверсійні і новаторські за своїми ідеями і смислами, дарма що написані були і сто, і двісті років тому. Але зрозуміло, що я не могла оцінити цих книжок і цих сенсів в дванадцять. Від Хіба ревуть воли як ясла повні хотілося спати і плакати. Від Марії Уласа Самчука — зразу померти.
Шкільні програми і принципи споживання книжкового контенту реформуються, але повільно. Проте є речі, які для зміни ситуації на краще (для ринку, але в першу чергу для себе) може зробити кожен самостійно уже сьогодні. Власне, одна така річ.
Знайдіть чи пригайте ту одну — бодай одну — книжку, яку колись прочитали з задоволенням. Навіть якщо це "Тореадори з Васюківки". Перечитайте чи згадайте, за що ви її вподобали. А тоді шукайте схожі художні книжки. Схожі за мовою, за темами, за сюжетами, за емоційним забарвленням. Їх точно багато.
Орієнтуйтеся лише на власне задоволення і бажання читати ще. Бо мотивація і бажання — рівень 0, обов’язкова база для розвитку будь-якої звички.
Художні книжки — це світло. Це історії, які розвивають фантазію і схильність мозку до візіонерства, аналізу, усвідомлення проблем і пошуку шляхів їх вирішення. Це все ви, знову ж таки, уже знаєте. Про що, можливо, не знаєте, так це про те, що все це працює лише коли вам цікаво і приємно. Ваше завдання — знайти бажані книжки і не випускати їх з рук. Решта все станеться автоматично. Світло розуму засяє, лише не намагайтеся палити його силоміць.
