У студентські часи мені здавалося, що найкраще святкувати День Незалежності України — на Говерлі. Щороку ми з друзями, переважно активістами різних громадських патріотичних організацій, намагалися організувати похід на найвищу гору країни. Було в цьому щось символічне — піднятися на вершину, з якої побачити Україну зусібіч. Розгорнути український прапор, зробити фото на пам’ять, а потім — у нагороду за важкий підйом і з нагоди свята — виголосити тост за те, щоб наші воріженьки нарешті згинули, як роса на сонці.
Зрештою, тоді (а йдеться про понад десять років тому) якихось реальних ворогів у нас і не було. Пригадую, що всіх нас у той час найбільше дратували проросійські партії й політики всередині країни, вони здавалися більшою загрозою за зовнішніх агресорів. Усвідомлення, що ця внутрішня "п’ята колона" діє синхронно зі своїми зовнішніми покровителями, прийшло пізніше. А тоді ніхто і подумати б не міг, що зовсім скоро Україна стане жертвою російської агресії, втратить території й тисячі людей, а президент, який присягав на Конституції й Пересопницькому Євангелії, закличе Путіна ввести війська на нашу землю. Ми були молодими й наївними, світ здавався доброзичливим і відкритим, тому на День Незалежності в нас був єдиний план — якось класно його відсвяткувати.
Пікніки, походи, розваги й застілля — здавалося, саме так і слід радіти у найважливіший для батьківщини день. Тепер уже зрозуміло, що насправді День Незалежності потрібно не святкувати, а щоразу виборювати. Коли бачиш на урочистому параді ветеранів війни й сім’ї, що втратили своїх рідних, коли дивишся, як чітко карбують крок зовсім юні солдати, яким завтра, можливо, доведеться боротися за своє життя й країну в окопах, незалежність набуває зовсім іншого, сакрального сенсу.
Адже сенс незалежності полягає у відповідальності за країну. Незалежність треба не святкувати, а й солоно за неї платити: політичною зрілістю на виборах, щоденною працею, кусючими тарифами, а часом і життям. Якщо ти не готовий платити, то швидко знайдуться охочі використати це у власних цілях. Щоправда незалежності тоді уже може й не стати.
Саме тому найбільше ми цінуємо незалежність, коли вона опиняється під загрозою. Коли зовнішній агресор точить зуби й підплачує всьому світу, аби позбавити нас міжнародної допомоги. Коли влада вкотре скасовує святковий парад, ставить під сумнів необхідність підтримки української мови чи забороняє оборонцям України стріляти у відповідь ворогу. Коли багатьом стає байдуже, хто і як керуватиме країною, який прапор майорітиме над парламентом чи Говерлою...
До речі, про Говерлу: під час наших сходжень ми мали основне правило — прибрати й знести вниз усе своє сміття, а за можливості підхопити й чуже. Цим фактом я пишаюся більше, ніж фото з жовто-блакитним прапором.
