Так званий паноптикон — легка й прозора в’язниця, вигадана ще у XVIII столітті Джеремі Бентамом — завжди здавалася мені чимось жахливішим, ніж каземати з метровими мурами й маленькими отворами-годівницями у важких дверях. Тюрма, в якій ти постійно, 24 години на добу, перебуваєш під невидимим оком охоронця, є тріумфом усемогутньої влади, що хоче мати доступ до кожної клітини мозку в’язня. Зрештою, сьогодні, в епоху всюдисущого відеоспостереження і реаліті-шоу, це вже не здається чимось таким монструозним, як колись. Можна звикнути до всього, на жаль.
Але було для мене дещо гірше, ніж “паноптикон”. Це — домашній арешт. Ідея Бентама зблідла, коли я прочитав про Галілео Галілея, який впродовж дев’яти років не міг покинути свого дому через присуд інквізиції. Як же так? У цьому була якась глибока помилка, таке брутальне заперечення і приниження всіх людських прав, що з цим просто неможливо було змиритися. Бо одна річ — в’язниця, хай навіть “бентамівська”, яка пхає свої мацаки в найдальші закутки твоєї приватності. Все одно ти — на її ворожій території, й можеш, принаймні, тужити за домом, його затишком і безпекою. А тут? Перетворити дім на в’язницю, позбавити людину останнього притулку, зробити з дому контрольовану ззовні й зсередини установу... Це нестерпно.
І хто б подумав, що 2020 року значній частині населення Землі доведеться пережити на собі це “відчуження дому”, його перетворення на сферу компетенцій держави. Локдаун та різноманітні вимоги самоізоляції, всі ці — називаймо речі своїми іменами — форми домашнього арешту неабияк змінили наше ставлення до власного дому.
Якось у розпал весняного локдауну на одній з вузеньких вулиць міста я став свідком сценки: дві старші жінки, вочевидь, давні знайомі, перемовлялися із вікон своїх помешкань, доки між ними вулицею проходили поодинокі перехожі. Та вулиця і дві квартири були ніби різними світами, сполученими, але водночас щільно розділеними відчиненими вікнами.
Відтоді відчинене вікно стало для мене новим символом дому в нашу “пандемійну” епоху. Воно (і тут байдуже, про яке саме вікно йдеться — реальне чи віртуальне, вікно “зуму” чи “скайпу”) залишає можливість побачити й почути, рятуючи від цілковитої самотності, але водночас закриває можливість руху: через вікно не вийдеш і не ввійдеш. Наш дім стає вітриною недоступної іншості, якщо дивитися знадвору, і келією відчуження, коли дивитися зсередини. Ми відчуваємо, що пливемо в спільному човні, розбитому на мільйони непроникних комірок-домів — може, тому пізніми карантинними вечорами мені так важливо було, щоб у полі зору за вікном залишалося хоча б ще декілька освітлених, як моє, вікон. Це — така собі солідарність розділених.
Зрозуміло, різниця між самоізоляцією й арештом є, і ми — бодай у терапевтичних цілях — мусимо собі весь час нагадувати, що ми, на відміну від бідолахи Галілея — не лише постраждала, але й зацікавлена сторона, а наш дім — не лише в’язниця, але й фортеця. І все ж... Цінність дому для нас найвідчутніша тоді, коли ми можемо його покидати й прагнути до нього повернутися: ніколи його затишок не здається нам таким важливим, як на відстані. Дім — це плід руху, а не статичності.
Цінність дому для нас найвідчутніша тоді, коли ми можемо його покидати й прагнути до нього повернутися.
До того ж руху не лише нашого, але й того, хто на наше запрошення переступає наш поріг, — гостя. Це гість надає форми нашому дому. Подібно до того, як наше “я” набуває рис і динамічності під поглядом іншого, наш дім залишається продовженням нас самих лише тоді, коли ми запрошуємо до нього гостя. Наш дім, як і ми, переживає самотність, коли ми перебуваємо в ізоляції. Це можна порівняти з мовчанням: подовгу не розмовляючи з іншими, людина поступово втрачає динаміку внутрішнього мовлення.
Що ж робити, якщо тривалий час не можемо дозволити собі, щоб хтось переступив наш поріг? Дехто вдосконалює, дооблаштовує дім, додає в нього те, чого, на його думку, бракувало, і це правильно: адже дім мусить перебувати у постійному становленні. Але цього не досить. Треба наважитися, щоб у домі з’являлися елементи, які міг би принести туди хтось інший, не ви. Лише будучи хоча б на крихту “не нашим”, дім залишатиметься справді нашим. Лише тоді наш дім буде для нас співрозмовником.
Що ж нас чекає попереду в наших взаєминах із домом? Можливо, якесь переосмислення понять комфорту й затишку? Можливо, ми навчимося по-справжньому бути зі своєю оселею (а не лише бути “в ній”, як у суто ужитковій оболонці).
А ще, можливо, ми стоїмо на порозі нового, глибшого уявлення про гостинність: ймовірно сьогодні, коли гостювання стає рідкісною і цінною подією, ми знову навчимося сприймати гостя як посланця долі, щоб відкривати тепло нашого дому назустріч його теплу.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
