Мій син грає в аматорському театрі та готується вчитися на професійного актора. Тож ініціатором завітати на виставу під час нашого спільного відпочинку у Полтавській області був він. Я погодився, адже давно хотів на власні очі побачити, як виглядає курортне дозвілля. До слова, дійство відбувалося в Палаці культури міста Миргород.
Одразу зауважу: в мене немає жодних упереджень і претензій щодо подібних майданчиків. Навпаки — згадана сцена достойна й пристойна, цілком прийнятна для якісних постановочних шоу. Я з повагою ставлюся до всіх без винятку артистів та колективів, які гастролюють курортами, а також розумію, що відпочивальники навряд чи куплять квиток на виступ скрипаля-віртуоза, виставу з соціальним підтекстом чи навіть на перевірену часом класичну драму. Тільки поп-музика, тільки невибаглива комедія.
Саме на таку потрапили ми з сином-підлітком. Питання виникли ще біля афіші, де зазначалося: "Вистава відбувається російською мовою". Чому саме нею? Від перекладу українською подібна комедія нічого не втратить. Але це якщо йдеться про зміст. Артисти ж бояться втратити дещо більше, ніж зміст, — глядача, готового платити від 100 до 250 гривень за квиток. Адже існують якісь нічим не підтверджені побоювання, що українська мова у курортних містах України відлякає глядачів.
Але це – півбіди. Головною проблемою не лише цієї вистави, а й усього репертуару будь-якого курортного гастролера є вперте й послідовне використання російського радянського пісенного репертуару. Впродовж виступу актори виконали спеціальний хореографічний номер під пісню 1945 року написання "Потому что мы — пилоты". Також прозвучала композиція репертуару сталінських часів, зовсім не прив'язана до сюжету, "Летят перелётные птицы". Рік створення — 1948. Загалом комедію наповнювали переважно пісні з радянських фільмів. Ну, а офіцер поліції з'являвся на сцені під музику з популярних російських "ментівських" серіалів. Що заганяло в ступор: то поліцію якої ж країни нам показують?
На всі питання відповідь треба шукати в глядацькій залі. Курортники у віковому діапазоні 35-55 років активно реагують саме на російсько-радянський репертуар й охоче підспівують. Щоправда, не вголос, та губи людей, які сиділи поруч, ворушилися, повторюючи знайомі з дитинства куплети. Нічого нового під сонцем. Люди готові платити за можливість почути й побачити старе-добре, а не нове-незнайоме. Й хочуть за свої кревні опинитися в зоні комфорту, якою досі підсвідомо вважають Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Формально — окрему, зі своєю владою та інфраструктурою. Фактично — занурену в російський культурний простір.
Люди готові платити за можливість почути й побачити старе-добре, а не нове-незнайоме. Й хочуть за свої кревні опинитися в зоні комфорту, якою досі підсвідомо вважають Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
Як тут не згадати про те, що свого часу мені довелося попрацювати сценаристом одного із сезонів відомого пісенного шоу. Учасники різного рівня професійності на відбірковому етапі здебільшого використовували західний пісенний репертуар. Проте конкурсантам, які долали перший етап, організатори надалі наполегливо рекомендували використовувати більше російсько-радянських пісень. Причина — смаки цільової аудиторії. Мовляв, це пісні їхньої молодості, ностальгія.
Але дуже перепрошую, шановне панство: хіба АВВА, BoneyM, Адріано Челентано, Modern Talking — не пісні їхньої молодості? Не ностальгія? Невже це старе-добре не можна підспівати бодай на рівні мелодії та ритму? Виглядає, всякий артист, який по колу гастролює курортами, залежний від подібних смаків. І він, як усякий заручник, боїться зробити різкий рух й тим самим розізлити того, хто його захопив. Щонайгірше — подібну ситуацію можна спостерігати по Україні всюди, зі Сходу на Захід, із Півночі на Південь.
І нарешті — про головне: саме таким мільйонам наших співгромадян чинна влада хоче довірити цілковите народовладдя. Люди, які досі сприймають світ через минуле й вдовольняють гуманітарні потреби радянською й пострадянською спадщиною, зможуть, за задумом "слуг народу", особисто брати участь у керуванні Україною.
Люди, які досі сприймають світ через минуле й вдовольняють гуманітарні потреби радянською й пострадянською спадщиною, зможуть, за задумом "слуг народу", особисто брати участь у керуванні Україною.
Рух держави уперед прямо залежить від світогляду електорату. Світогляд, своєю чергою, формують культурні та, в ширшому розумінні, — гуманітарні потреби. На курортах і пляжах країни всі мудреці й стратеги зі соціальних мереж, які живуть у власній ідеальній бульбашці, можуть їх за бажання побачити й відчути. І зрозуміти: пряма демократія в Україні, ота ілюзія народовладдя, вперед не поведе. У кращому разі — зупинить рух. У гіршому — потягне назад: у звичну, досі пам'ятну багатьом УРСР.
