Мабуть, кожен із нас зберігає речі, пов’язані з тими чи іншими життєвими подіями, видатними датами. Ось і у мене назбирався цілий пакет дрібничок, які я сховав у шафу після демобілізації. Нещодавно, наводячи лад, натрапив на ці речі, що повернули мої думки до періоду війни...
ПЛАСТИКОВА ВЕРВИЧКА
Простий пластиковий хрестик на звичайній нитці з такими ж пластиковими намистинками. Такі вперше бачив у хлопців із самооборони Майдану ще взимку 2013 — 2014 років. Жменю вервичок нам привіз старшина батальйону — тоді ми були на мосту через Сіверський Донець, у Щасті. Був вересень 2014-го. Позаду — обстріл Побєди зі “Смерчів” з території Росії, вихід побратимів з Луганського аеропорту (закіптюжені, страшенно втомлені хлопці, добравшись до нашого розташування, просто падали і засинали на місці, а ми віддавали їм свої каремати, щоб не лежали на голій землі).
Виїжджаючи в напрямку Луганська, ми прослухали інструктаж представника штабу ВДВ: “Ви забезпечуєте передислокацію підрозділів на нові позиції. Це значить, що всі відступають, а ви залишаєтесь. Пам’ятайте, ви — десантники. Брехати не буду, повернуться не всі...”
І ми забезпечували. Стаціонарний міст та понтон через річку були стратегічними об’єктами, які ми мали втримати будь-якою ціною. Якраз у цей момент старшина і привіз вервички. Одягнули, вірили, що вбережуть. Вберегли. На жаль, не всіх...
А ОСЬ — РЮКЗАК
Невеликий, штурмовий. Волонтери ще на полігоні “підігнали” такі всій роті. Дуже зручні для короткочасних виходів або виїздів. Є спеціальна кишеня на спині для гідратора, щоб пити воду, не знімаючи рюкзак зі спини, багато додаткових кишеньок.
Пам’ятаю, закинув туди блок цигарок, декілька шоколадних батончиків, шкарпетки, дощовик, приладдя для чистки зброї та додатковий боєкомплект. Це все, що залишилося з речей після обстрілу Побєди.
З цим рюкзаком поїхав на виїзд у селище Нижнє. Причепив до ручок на броні БТР. Там він і був, коли почався обстріл з “Василька”. Я бігав від укриття до укриття, доки не заховався з частиною хлопців у каналізаційній трубі. Прилетіло зовсім близько, вхід до труби засипало уламками бетонного блока. Ті, що були в інших укриттях, потім допомагали відкопатися. “Кроха” тоді загинув на самому початку обстрілу. Був біля бліндажа, але заховатися не встиг. Веселий такий хлопець. За три дні до смерті 21-річчя відсвяткував...
Бетеер, хоч і посікло осколками, вцілів. А рюкзаку трохи дісталося. Дірку від осколка я потім зашив грубими стібками цупкої нитки. “Трьохсотий” рюкзак.
ІДЕНТИФІКАТОР АБО “СМЕРТНИК”
Спочатку на Донбас навіть контрактники їхали здебільшого без медальйонів, на яких вказують ім’я, прізвище, групу крові та ідентифікаційний номер. Чому? Бо спершу якось і не задумувались, що ідентифікатор може згодитися. Хтось узагалі вважав, що носити “смертник” — не на фарт. Але коли п’ята рота потрапила в засідку і потім неможливо було з’ясувати, де чиє обгоріле тіло, я зрозумів, що не на фарт бути неідентифікованим. Тож під час ротації замовив собі медальйон.
Лейтенант, якому довелося в Луганському аеропорту збирати тіла загиблих десантників зі збитого ІЛ, розповів, що багато хто, розуміючи, що борт підбитий і їм не вижити, стискав у руках документи та фотокартки. Щоб потім тіла ідентифікували.
ШЕВРОН “УКРОП”
Політичної сили з такою назвою тоді ще не існувало, тож ми без усіляких застережень носили цей нестатутний шеврон. Узагалі нестатутщина тоді буйно квітла. Бойові офіцери народній творчості бійців не заважали, розуміючи, що ті таким чином себе мотивують, а “паркетні” тоді до нас не потикалися. Тож свій шеврон я купив у Сєвєродонецьку. Взвод відправили туди перед голосуванням на парламентських виборах — для підтримання порядку у разі провокацій.
Наші БТР на центральній площі міста стали місцем паломництва місцевого населення. Люди підходили, дякували українській армії за звільнення, розповідали, як сиділи “на підвалах” та рили окопи... Якийсь дядько емоційно розповів, як потрапив “на підвал” за те, що порушив правило про комендантську годину. Чоловіків просто лупцювали та вивозили копати укріплення.
Жінок та дівчат виловлювали для утіх. Як казали сєпари, “щоб знімали нам стрес після бою”. Дядько під час розповіді стискав кулаки від люті... Запропонував цигарки: “Беріть, хлопці, у мене ще є”. Місцеві бабусі носили нам пиріжки. А одна подарувала цілий мішечок в’язаних шкарпеток: “Холодно ж! — сказала. — Ви не дивіться, що вони різнокольрові. Які були нитки — з тих і плела. Вони дуже теплі!” Пригадую, ошелешила інша бабуся, яка, проходячи повз, холодно кинула: “Новоросія всьо равно побєдіт”.
Ми з напарником зайняли позицію навпроти окружної виборчої комісії. Згадуючи свою діяльність у Комітеті виборців України, я гірко пожартував: “Усіляко за виборами спостерігав, а от у приціл ще не доводилось”. На щастя, тоді обійшлось без провокацій.
А шеврон я купив у місцевому воєнторзі, разом із шевроном — прапором України. В ательє того ж магазину майстриня нашила на рукави бушлата липучки, щоб прикріпити шеврони. Прощаючись, сказала нам з товаришем: “Бережіть себе, хлопчики. Дякую вам”.
О, ЛЯЛЬКИ-МОТАНКИ
Хочете побачити ледь не до сліз розчулених бородатих дядьків у тільниках та обвішаних зброєю? Привезіть їм листи та подарунки від дітей. Зроблені дитячими руками ляльки-мотанки ми носили у розгрузках, кишенях бушлатів. Вірили — такий оберіг вбереже.
...Листи і допомогу від волонтерів нам привозили увесь рік незалежно від того, де перебував підрозділ, хоч на “нуль”, хоч на базу батальйону. А якось, коли виїхали на навчання у мирну Харківську область, біля колони зупинилась автівка. Невелика така. В салоні — мати й донька. Обидві у вишиванках. Побачивши військову техніку, яка рухається із зони АТО, вони з’їздили додому, взяли там цілу тацю пиріжків і наздогнали колону, щоби пригостити нас.
Листи від дітей неймовірно щирі.
Так не напишеш за вказівкою дорослих. Ось лист від учня 7-Б класу з Луцька Дмитра Поліщука: “Дорогий воїне! Нехай ангел- охоронитель оберігає Вас від злої кулі ворога й додає сили й мужності”. А ось Кирило Олійник, також із 7-Б: “Ви не знаєте мене, але я багато знаю про Вас. Ви захищаєте наші родини і сім’ї...” А ліцеїстка 23-го взводу Оксана Білозір із волинського села Брани склала вірш-подяку на фоні намальованого у національних кольорах метелика. А ось малюнок деревця з червоними ягодами, мабуть, калини, та просто напис: “Бажаємо вам перемоги. Чекаємо вас додому. Молимося за вас”.
А сердечко із синьо-жовтим прапором підписане цілком дорослим почерком: “Дорогий солдате! Повертайся живим! Дякую Вам Мужики!” Отримавши такі послання, ми просто не мали права втомлюватись. Так само, як не маємо його і тепер. А якщо, не дай Боже, виникне спокуса проявити слабкість, достатньо заглянути в шафу чи рюкзак зі спогадами про війну...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українці не стримують обурення через заяву очільниці ДБР про скасування амністії майданівцям
