Кажуть, дівчину з села вивезти можна, а село з дівчини — ні. Та щоб зрозуміти, чи це просто гарна фраза від героїв соціальних мереж, чи гірка правда, непогано було б з’ясувати, яка ж вона — доля сільської дівчини.
У сільських нетрях на Хмельниччині я провела 17 років. І поїхала. Не скажу, що зараз мені дуже не вистачає чорнозему під нігтями та одягу, просоченого запахом свійських тварин. Та все ж, якби мені, як товару, потрібно було дати маркування, "виготовлено в селі" підійшло б якнайкраще. Поясню...
Бачте, село проникло в мене ще до того, як я почала усвідомлювати себе його частиною...
Завжди смішно відповідати, чому мене назвали Інною. "Наша сільська голова — Інна Григорівна — була дуже хорошою жінкою. Ну, ми й вирішили...", — розповідала моя бабуся.
НЕ ДАЙ БОЖЕ, ЗАМІЖ НЕ ВІЗЬМУТЬ
До заміжжя дівчат у нашому селі готують рано. Аж надто -- від народження. Ти ще ходиш під стіл пішки, а вже мусиш думати про своє жіноче майбутнє.
Іноді ми приходили в гості до друзів родини, і у п’яти- шестирічної мене неодмінно хтось повинен був запитати: "Ну що, Інно, дітей скільки мати будеш?"
Число, менше п’яти, фігурувати не могло!
Уже згодом правильну відповідь слід було давати й на таке запитання: "Ну що, Інно, заміж коли?". Я швидко засвоїла: не пізніше як у 20!
Бувало, розповідаєш мамі: "Знаєш, Віталик сьогодні в садочку зі мною гречкою поділився", і не встигаєш спам’ятатись, як із тобою дискутують про твоє жіноче обличчя.
Десь у мозку досі є комірочка з втрамбованими повчаннями, що я: "...повинна бути серйозною, шукати того єдиного принца, ні з ким не загравати. У жодному разі не можна відповідати взаємністю, бо чоловіку буде нецікаво".
У школі конгломерат агітаторів за сімейні цінності поповнився рішуче переконаними подругами.
Йду з булочкою зі шоколадом з їдальні в клас, обов’язково підходить хтось: "Знаєш, вчора я гуляла з Дімою, він зізнався мені в коханні. А ти? Коли, Інно? Тобі ж уже 12!".
Витираю шоколад зі щоки й відповідаю улюблене: "І що? Колись буде".
З-ЗА ПАРТИ — НА ПОЛОГИ
Із сьомого класу мої однокласниці взяли рішучий курс на здобування омріяного прохання "руки та серця". Пістрявий макіяж, підбори, романтика побачень під час уроків. Вже у восьмому класі на навчання не вистачало часу ні в кого. "Вчаться тільки лохи", — казала моя однокласниця Оксана.
І вчителі, і батьки розуміли, що потрібно йти ва-банк і вести фрегат за вітром кохання.
"Я вийшла заміж у 16, — повчала мене мама Оксани. — Ні 11 класів не закінчувала, ні вишів, і горя не знаю. А то як почнуть будувати кар’єри, а на сім'ю вже й часу нема. Ми з моїм уже 22 роки душа в душу живемо".
Вітрилом для фрегата кохання слугує клуб. Це такий собі культурний осередок. Ну як культурний...
"Приходжу вчора у клуб, така у новій спідниці. Тут Левицький підходить і одразу ж веде мене на вино", — вихвалялася 15-річна Альбіна. До речі, 16-річчя вона святкувала вже із дитиною під серцем.
Левова частина сільських пар так і утворюються — за вином чи чимось міцнішим у клубі. Чотири гривні за вхід — і ти в романтичній атмосфері поганої музики, холоду та випивки. Зате в якій компанії!
Утім хлопці бачать ситуацію дещо з іншого ракурсу. "Вчора танцював з Альоною, бо Катя виглядала так собі, — вихопила із розмови двох хлопців. — Потім усамітнились за клубом, повернулись, а наші скидаються по 50 копійок — Анжелі за стриптиз. А-ха-ха-ха-ха!"
А інший відповідає: "Ми вчора з моєю теж бачились, пішли до мене. Вона запитує, чи точно одружимось. Та звичайно! Іронія, розумієш? А вона ні! А-ха-ха-ха-ха".
Іронія стається, коли ті, що збираються заміж, вагітніють від тих, які не збирались одружуватись.
Так сталось із моєю однокласницею Ілоною, коли їй було 17. Заходжу якось на її сторінку в соцмережі, а там — цитати типу "я не матір-одиначка, просто батько — дурень".
В особистій розмові Ілона говорить те саме, тільки експресивніше: "Він казав, що не можемо одружитися, доки не... ну, ти розумієш. Бо для нього дуже важливо, щоб я йому довіряла. Довірилась! Сказала цьому телепню, що вагітна. А він взяв у батьків 500 гривень на аборт і кинув мені між очі. І зник! Кості вже рік, а батечко навіть не поцікавився ним".
Зрештою, ранні вагітності для села — буденна річ. Головне ж що? Щоб весілля помпезне було, щоб усі помітили, які ви щасливі.
Була в школі дівчина, яку я завжди брала за приклад — Настя. Вона постійно їздила на спортивні змагання, перемагала в олімпіадах, добре співала, була гарною. А в 10 класі відгуляла весілля.
У її батьків зарплата була невелика. Тож щоб зробити казкове весілля для доньки, позичили грошей, запросили все село... Пліткують, що вони досі віддають позичене, хоча минуло ось уже три роки.
Якось ми з Настею зустрілись. Ледь її впізнала: важча кілограмів на 20, втомлена. Не кажу, що сімейне життя обов’язково так впливає на жінок. Але Настя... Настя ж талановита, перспективна була.
"Я закінчила вечірню школу — це коли можна бути з дитиною, а свідоцтво про середню освіту все одно видають, — ділиться дівчина. — Про універ вже й мови не було. Думаю, ще вступлю колись, але — дитина, та й чоловіку їсти треба готувати...".
ОСВІТА ПО-СЕЛЯНСЬКИ
Навіть якщо дівчина не вагітніє, після школи перспективи в неї не такі вже й райдужні. У кращому випадку — вступити в університет, що у нашому райцентрі.
Колись ходила до репетитора з математики. Кожне заняття ми починали з історії про те, як один із її учнів вступив до вишу в сусідню область. У сільських колах покинути межі Хмельниччини — це справжній успіх.
Бо часто випускники школи просто не можуть вступити у хороші університети. Бо немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про сільську освіту та ЗНО.
Рівень викладання у школі — для рахується. Вивчення іноземних мов у школі в селі — це таки вирок. В останніх класах учні знають лише, що "Лондон іс зе кепітал...".
А найгірше, вони навіть не усвідомлюють, якими знання повинні бути. Всі так щиро здивовані, коли приходять результати тестів із мінімальними балами.
Можна, звичайно, виділити ще рік, підготуватись і вступити, куди хочеш. Та зазвичай випускники йдуть шляхом найменшого спротиву: бути з кимось "і в радості, і в горі".
"Значить не доля, — роздумувала моя колишня однокласниця, коли не вступила у виш. — Кожному ж своє. Одружусь, як мама, після школи. Далі буде видно..."
Та якщо дівчина не завагітніла під час учнівства, знайти чоловіка — доволі філігранна справа.
Бо село — це особистий папараці. За тобою завжди стежать. Тож дівчатам, які планують заміжжя, доводиться ретельно дбати про свою репутацію. Так, слово "хвойда" селяни дуже швидко підхоплюють, а з’ясовувати подробиці його присудження ніхто не береться.
У чоловіки зазвичай беруть когось із трьох довколишніх сіл. "Щоб мав хліб, до хліба й хазяйновитим був", — окреслює свого чоловіка мрії 25-річна Марія.
Та попри такий прагматичний підхід, розлучення трапляються рідко. Мабуть, тому, що їх активно засуджують.
ТО В ЧОМУ ЩАСТЯ?
...Мене звати Інна, і я вже два роки не живу в селі. Час до часу повертаюсь туди і розумію, що нічого не змінилося. Генделик біля клубу процвітає, школа повниться молодими матерями, а сільська громада — плітками. Як то кажуть, миші плакали, кололись, але й далі їли кактус...
Якось розмовляла з моєю класною керівничкою про роботу, навчання, а на завершення: "Подумай сама, що важливіше? — каже вона. — Чоловік може тебе всім забезпечити! Ти так і не зрозуміла, в чому щастя?"
А ось скарги моїх колишніх однокласниць: "Він мене зрадив. А куди я подінусь? Робити нічого не вмію, коханців багатих не маю, мушу терпіти...", або "Мій дебіл і заробити нормально не може. Ні дитину не одягну, ні продуктів не куплю". Слухаю їх і розумію: у своєму виборі я таки не помилилась.
У чому щастя я на сто відсотків досі не знаю. Можливо в тому, щоб могти обирати, що робити зі своїм життям. Одружуватись, якщо щиро того бажаєш, а не тому, що вже час. Народжувати, бо хочеш дітей, а не через страх, що село буде гуторити, що у вашій сім'ї щось не так. Вчитись і працювати, де сама хочеш. Бути тою, ким себе бачу. А не просто — дівчиною у селі.
Читайте також журналістки: Я — бакалавр. І нахіба мені це?
