Коли ми вперше зустрілися десять років тому, Ольга Токарчук мешкала в "пломбі" — новому будинку серед старої забудови Вроцлава. Ми стояли на балконі її помешкання на останньому поверсі, де в мансарді було облаштовано робочий кабінет письменниці, і пили червоне вино. Унизу старими вуличками міста сновигали туристи. Я тоді майже не говорив польською, а Ольга не розуміла українську. Мені потрібно було переймати у неї письменницький досвід, але ми не мали жодного уявлення, як саме Ольга мені його передаватиме. "Але знаєш, — раптом сказала вона, — я пам’ятаю пісні від своєї української родини. Українські народні пісні. Ввечері наша компанія збереться за пивом, і ми будемо їх співати з тобою".
Піврічне кураторство розпочалося. Ольга знайомила мене з місцевою богемою, ми разом ходили на нові вистави вроцлавських театрів. Але насправді я навчався від Ольги не стільки про що і як писати, а перш за все ставленню до життя. Пригадую цікавий випадок: якось на презентації письменницю з удаваним співчуттям запитали, чому її нова на той час книга, на думку того, хто запитував, вийшла гіршою, ніж інші. Ольга не стала заперечувати чи виправдовуватися, а просто з усмішкою відповіла: "Вона мені не вдалася". Додам, що йшлося про "Веди свій плуг понад кістками мертвих", за яким два роки тому знято фільм у Польщі, англомовний переклад номіновано на цьогорічного "Букера", а "The Guardian" помістив книгу до списку 100 найкращих романів ХХІ століття. До речі, Ольга не вживає м’яса, а згаданий детектив — про помсту, яку нібито вирішили запланувати людям тварини, яких убивають мисливці чи фермери. Загалом, книжки Токарчук незвичні і завжди вибиваються з канонів.
З того часу я більш-менш добре навчився будувати речення польською і навіть сяк-так провів нею у сусідній країні три презентації свого виданого у Вроцлаві роману. Ольга ж, окрім отриманих численних премій, пережила потужну кампанію цькування з боку польських праворадикалів за речі, про які вона публічно говорила завжди: історично поляки є нацією не лише такою, яка страждала, але й так само завдавала страждань. Певно, що так само можна сказати про будь-яку націю.
Ольга Токарчук багато пише до англомовних видань, тож у світі її також добре знають як есеїстку та публіцистку. Позиція письменниці незмінна: на підтримку людяності, захисту природи. Це позиція великого співчуття. Токарчук опікувалася українськими авторами на стипендії міністра культури Польщі Gaude Polonia (де мені й пощастило із нею познайомитися). Вона дуже відкрита і щира. Якось на питання, як саме "пробиваються" до неї "ці хлопці та дівчата з України", Ольга відповіла: "Я люблю Україну та українців. Тому в тому, що стаю для них кураторкою, нічого дивного немає".
А коли минулого року в Україні оголосили воєнний стан, і ця тривожна новина розійшлася новинними агенціями, Ольга написала мені, що Польща зможе мене прийняти: "у тебе тут є друзі, видавець". Я навчився від неї, що коли вистава, приміром, категорично не подобається, то можна без церемоній підвестися і вийти. Але також я засвоїв із її текстів те, що історії своїх героїв слід проживати до кінця. Тому, звісно, відмовився від люб’язно запропонованого притулку, бо маю ще про що писати в Україні.
