Хлопчик-підліток після загибелі капітана бере на себе командування китобійним судном та рятує з пастки торговців людьми кількох дорослих і дитину. Роман “П’ятнадцятирічний капітан” класика пригодницької літератури Жуля Верна вийшов у світ 1878 року. В Україні “П’ятнадцятирічний капітан” досі є в шкільній програмі із зарубіжної літератури для шостого класу. Здається, цей та інші класичні романи для юнацтва пройшли перевірку часом. Але ні — часи змінилися. Причому — не на користь випробуваної класики.
Під час недавньої книжкової толоки в Кропивницькому до мене підійшла жінка з донькою середнього шкільного віку. Мама поцікавилася, чи є серед книжок щось для дівчаток. Почувши: “Дівчаткам можна читати те, що й хлопчикам”, пані м’яко заперечила і заговорила про шкідливий вплив Жуля Верна на наших юних сучасників.
Виявляється, її донька має до класичного твору низку претензій. Усі вони будуються на базовому зауваженні: чому головний герой — хлопчик. А якщо вже так, то чому в парі йому нема героїні-дівчинки. Потім з’ясувалося, що юний Дік Сенд дає вказівки старшій жінці, дружині власника судна, а жінка підкоряється йому, ще й закликає інших дорослих робити так само. Нарешті, жінка має дитину молодшого віку — і це теж не дівчинка, а хлопчик! Одне слово, Жуль Верн як автор не задовольняє дівчачих, а якщо брати ширше — жіночих читацьких потреб.
Варто зазначити: раніше щось дуже схоже чув і на адресу Марка Твена з приводу “Пригод Тома Соєра” та “Пригод Гекельберрі Фінна”. Натомість хлопчикам не до смаку “Поліанна” Елеонор Портер, написана й видана 1913 року, теж перевірена часом.
Моя співбесідниця з Кропивницького робить категоричний висновок: шкільна програма не враховує читацьких, а кажучи загалом — світоглядних інтересів дівчаток!
Їм класична література пропонує лише капітанів, лицарів, мушкетерів та інших безстрашних чоловіків. Українська — не виняток. Наприклад, у програмі для 7-го класу — “Захар Беркут” Івана Франка, де ворожій навалі протистоять мужчини-воїни, керовані мудрим лідером. Також — Андрій Чайковський, забутий у радянські часи та реанімований нині. У його повісті “За сестрою” знову ж таки рушіями героїчного сюжету є юнаки. Із ближчих класиків — Григір Тютюнник, назва повісті якого “Климко” теж представляє героя, а не героїню. Нарешті, з живих сучасників — Олександр Гаврош, чия повість “Іван Сила” так само красномовна назвою. Врівноважує чоловічу пропозицію хіба Марина Павленко, сучасна авторка.
Як на мене, зауваження окремо взятих читачів та читачок заперечують модні тепер твердження про абсолютну шкідливість поділу вподобань за статевою ознакою. Уподобання за гендерною ознакою — не стереотипи, яких треба позбуватися, а саме даність. Несприйняття дівчинкою творів Жуля Верна, бо вони не “дівчачі” — яскравий та красномовний тому приклад. Аналогічно хлопчики вперто не сприймають “Поліанну”, а також — “Пеппі Довгопанчоху” Астрід Ліндгрен.
Тож, гадаю, не варто оцінювати “хлопчачі” й “дівчачі” пропозиції як прояви печерного сексизму. Швидше мова про розуміння різних аудиторій. Та пропозиції відповідно до потреб. Ну і насамкінець: покійний Жуль Верн не винен, що у третьому тисячолітті українські дівчатка хочуть значно більшого, ніж він колись міг пропонувати. Водночас шкільній літературі варто поповнитись творами, цікавими і для дівчат.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про дещо важливе, чого не вистачає урокам літератури
