Нещодавно Міністерство культури ухвалило рішення, згідно з яким частину коштів із ковідного фонду скерують на створення патріотичних серіалів. Використання пояснюють як цільове: фонд передбачає підтримку галузей, котрі постраждали від пандемії. А креативна індустрія — одна з них.
Противники ініціативи Мінкульту обурені: “О, тепер почнуть знімати бездарні серіали про Бандеру!” Тим часом прихильники радіють: “Нарешті буде серіал про життя наших героїв!” Проте серед охочих оцінювати процеси й результати українського кіновиробництва насправді дуже мало тих, хто має інформацію про реальний стан справ у кіно. А реальність така: експерти навіть “патріотичних” конкурсів обережно ставляться до проектів, автори яких пропонують байопіки, тобто біографічні стрічки.
Звісно, рекомендацій уникати екранізації життя знаменитих українців ви в жодних документах Мінкульту не побачите. Але вони чітко прописані у брифах, пропонованих телевізійними каналами великих медіагруп. Бриф — це внутрішній документ, по суті — перелік правил, які телевізійний продакшен пропонує авторові проекту.
Отже, ці медіагрупи не готові переносити на екран ані життєпис Степана Бандери, ані біографію Симона Петлюри, ані навіть шлях Івана Франка. Як тут не згадати скандал довкола результатів 14-го конкурсу Держкіно. Автори байопіків про Олену Телігу, Квітку Цісик та Лесю Українку були обурені тим, що їхні заявки на екранізацію життєписів відхилили. І це — попри високі бали від експертів.
Основна причина відмови від екранізації байопіків — неоднозначне сприйняття певних постатей у суспільстві. Навіть найкращий з усякого погляду, підготований компетентними авторами під патронатом фахових істориків фільм чи серіал про Бандеру все одно частина суспільства, включно з політиками, назвепропагандистським. Отже, поганим, ще й таким, на створенні якого хтось украв гроші платників податків.
Але є ж, так би мовити, “універсальні” для соціуму постаті, скажете ви. Та й тут не все однозначно. Повірте — у кожній з них обов’язково знайдеться щось, що комусь буде чужим. Розгляньмо приклад українського письменника Уласа Самчука. Я не палкий прихильник його творчості (і таких, як я, чимало), але, погодьтеся, вагомість цієї постаті у нашій літературі незаперечна.
Та коли зануритися у біографію письменника, випливають цікаві речі. Виявляється, пан Самчук крутив романи з чужими дружинами в часи німецької окупації, та і взагалі, у роки Другої світової не був радянським підпільником чи партизаном, навіть вояком УПА, натомість легально співпрацював із німецькою адміністрацією. Те, що він із колегами видавав українські газети та книжки, залишиться за дужками.
Думаю, ця історія вичерпно пояснює обережність, а точніше, страх державних та приватних інституцій, котрі мають ресурси, перед багатьма знаменитими українцями. Тим часом за межами України такого страху нема. Бо є негласна домовленість, що таке добре, що таке погано, чому одні особистості за певних обставин чинили так, як чинили, а інші — йшли проти обставин. Наприклад, у цьому контексті можна згадати біографічну стрічку “Нарко”. Вона оповідає життєпис наркокороля Пабло Ескобара, і творці не пропонують глядачам захоплюватися кримінальним злочинцем. Вони не на його боці. Але заглиблення в матеріал вимагає показати іншу реальність: дійсну популярність Ескобара серед колумбійської бідноти.
Україна ж пожинає плоди браку широкої просвітницької роботи, яка б роз’яснювала, хто такі наші герої й чому ці герої — наші. І бажано при цьому уникати однозначності. Бо той-таки Олекса Довбуш зі своїми опришками не роздавав бідним забране в багатих, як часто люблять оповідати. Кажучи сучасною мовою, Довбуш займався банальним рекетом, обкладаючи даниною корчмарів. Про що, між іншим, йдеться в однойменному романі Гната Хоткевича. Та чи прийме частина українців таке трактування — велике питання.
Загалом, найкращим способом вирішити окреслену проблему, як виглядає, є екранізація біографій хоча б ста видатних українців. Але щоб зрозуміти, чому неможливі фільми про героїв, якщо вони суперечливі й неоднозначні, тим і цікаві, — читайте цей текст із початку.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про гендерну рівність у шкільній літературі
