...Точно пам’ятаю, що 24 серпня 1991 року я пас корову. Коли ми з дідом Степаном пригнали її, всі вдома були на якомусь піднесенні, час від часу в розмові прострибувала якась "незалежність". Мені, малому пацану, від цього всього було ні холодно, ні тепло. Ледве живий м’яч ніхто не забирав, палка, якою я стріляв і бився з кропивою, — на місці, значить на мої життєві цінності ця "незалежність" ніяк не впливала.
Пазл складався поволі, з дорослішанням. Я дізнався, що мого прадіда Савку розстріляли НКВДисти одразу після того, як прийшли в село в пошуках воїнів УПА. Напередодні упівці дали досить незлецький бій кільком сотням москалів. Ті відійшли, дочекались підкріплення, прийшли — УПА нема. А розстріляти когось треба. Ото й розстріляли місцевих жителів. А хати спалили. І прабабця з сусідками хоронили своїх чоловіків вночі. По двоє-троє в могилах, бо більше не могли викопати, а до світанку треба було впоратись.
Потім були "савєти" зі своїм "розкуркуленням". Двоє вояків витягували зі стайні свиню і корову, а прадід Іван спостерігав за тим всім з порогу. До нього підійшов старший, смачно затягнувся цигаркою. "Дедуля, а ты куда больше смотришь — на Восток или на Запад?" Від тої відповіді могло залежати багато і для прадіда, і для всієї сім’ї. Він подивився військовому в очі і такий: "Я вже найбільше дивлюся на цвинтар". Після цих слів прожив, до речі, ще майже 30 років.
Десь всередині 90-х влітку до нас на хутір часто приїжджав двоюрідний брат баби Парані, вуйко Йосип з Воркути. Виявилось, його туди заслали, бо в молодості він "бавився в політику". Добре пам’ятаю, як він розказував, що якогось дня вони там, в Сибіру, одягнули вишиванки, вилізли на бараки і співали українських пісень. "І що, вам за то нічого не зробили?" — нажахано спитав хтось із дорослих. "А що вони нам могли зробити — ми і так вже в Сибіру", — відповідав вуйко Йосип.
Майже в кожній родині були такі історії. Історії, які доводили що Незалежність далась нам не просто так. І що вона — не тільки територіальна, вона — мовна, історична, ментальна, духовна.
Сенс цих історій, які я описав, час до часу втікав з пам’яті, забувався...
Але вже ось 5 років схожі події знову довкола нас.
Дзвоню другу, колишньому КВНщику з Івано-Франківська: "Іване, а де у Франику можна переночувати?" А він: "Чоловіче, вибачай, не можу говорити — я в Пісках".
Зупиняючись ще раз на тому дні, 24 серпня 1991 року, коли я пас корову, і моя палка, якою я бився з кропивою, була на місці, та й м’яч нікуди не зник, я хочу побажати нам не бути такими, як той 8-річний пацан, що не зрозумів цінності слова Незалежність. Вона, Незалежність, — не річ, її не можна купити, не можна нічим замінити.
Її треба виборювати, а потім ще й навчитись захищати. І вчити цьому своїх дітей.
