Стокгольмський синдром — це не хвороба і не психічний розлад, а несвідомий захисний стан, який характеризується тим, що жертва стає на бік кривдника, співчуває йому та виправдовує його дії. І проявляється він аж у 27% заручників.
Особливо актуально дізнатися про історію та прояв стокгольмського синдрому нині, коли заручниками стали сотні тисяч українців на окупованих територіях та в російському полоні.
Що сталося на площі Норрмальмсторг?
У гарному будинку з годинником на площі Норрмальмсторг у Стокгольмі у 1970-х роках містився “Кредитбанкен”. До слова, нині тут крамниці з одягом і жодної згадки про події 23 серпня 1973 року, коли о 10.15 ранку умовно-достроково звільнений з в’язниці Ян-Ерік Ульссон на прізвисько Янне увійшов до будівлі банку, дістав автомат, зробив постріл у повітря та крикнув: “Вечірка починається!”
На площу Норрмальмсторг негайно прибула машина поліції. Ульссон став стріляти і поранив у руку одного з офіцерів, Інгемара Варпефельдта, а другому наказав сісти у крісло і заспівати пісню, що він і зробив, виконавши Lonesome Cowboy Елвіса Преслі. Тим часом на площу приїхали журналісти і розпочали висвітлення події у прямому ефірі телебачення, це була перша у Швеції трансляція пограбування онлайн.
Тоді Ульссон взяв у заручники чотирьох банківських працівників: Біргіту Лундблад, Крістін Енмарк, Елізабет Олдгрен і Свена Сафстрома. Першою вимогою грабіжника було доставити до банку його друга Кларка Улофссона — рецидивіста, який уперше потрапив до в’язниці у 16 років, був засуджений за кілька збройних пограбувань та акти насильства. Крім того, Ян-Ерік Ульссон зажадав три мільйони крон (близько 700 000 доларів за тогочасним курсом), спортивне авто Ford Mustang, по два пістолети, бронежилети та шоломи.
Уряд дозволив привести Улофссона, що мав налагодити зв’язок з Ульссоном разом із поліціянтами-перемовниками. Але злочинці забарикадувалися у внутрішньому головному сховищі, де утримували й заручників. До речі, Кларк Улофссон ходив по сховищу, співаючи пісню Killing Me Softly With His Song (“Вбивай мене ніжно його піснею”). Згодом учасники переговорів погодилися, що грабіжникам можуть надати машину для втечі, але їм не дозволяли взяти зі собою заручників.
Тоді Ульссон зателефонував прем’єр-міністрові Улофу Пальме і сказав, що вб’є заручників, якщо всіх його вимог не буде виконано. Щоб погрози не здалися удаваними, він схопив Крістін Енмарк за шию і став душити, у слухавці було чути крик жінки. Наступного дня до Улофа Пальме зателефонувала вже сама заручниця Крістін Енмарк, яка сказала, що дуже незадоволена його ставленням, та просила дозволити грабіжникам покинути банк разом із заручниками. Також жінка казала, що почувається у безпеці з Ульссоном і Улофссоном і боїться, що поліція, діючи насильницькими методами, може загострити ситуацію.
26 серпня поліціянти просвердлили отвір у головне сховище з квартири над ним, через дірку зробили фото заручників разом з грабіжниками. Кларк Улофссон двічі вистрелив в отвір, поранивши поліціянта в руку та обличчя. Тоді Ульссон пригрозив убити заручників, якщо спробують застосувати газову атаку. Попри ці погрози,
28 серпня поліція таки запустила в сховище сльозогінний газ. За пів години обидва грабіжники здалися, ніхто із заручників серйозно не постраждав.
Заручники оплатили адвокатів для грабіжників
За словами Крістін Енмарк, поліція діяла некомпетентно, майже не дбаючи про безпеку заручників, що змусило їх самостійно домовлятися про своє життя та звільнення з грабіжниками. Протягом шести днів заручники могли бачити, що грабіжники поводяться більш раціонально, ніж перемовники з боку поліції, і згодом не довіряли останнім. Крістін критикувала працівників поліції за те, що вони націлили зброю на грабіжників, коли заручники перебували на лінії вогню, і розповіла журналістам, що один із нападників намагався захистити заручників від пострілів.
Вона також критикувала прем’єр-міністра Улофа Пальме, розповівши, що домовилася з викрадачами про свободу, але прем’єр-міністр сказав їй, що не піддасться вимогам викрадачів. Зрештою Енмарк пояснила, що більше боїться поліції, дії якої становлять більшу загрозу її життю, ніж дії грабіжників. Жінку підтримала решта заручників, які повторювали, що нападники нічого поганого їм не зробили.
Пізніше Ульссон сказав в інтерв’ю, що міг легко вбити заручників на початку, але з часом зробити це стало важче, бо їх пов’язував емоційний зв’язок. “То була провина заручників, — пояснював Ян-Ерік Ульссон. — Вони робили все, що я їм казав. Якби вони цього не робили, мене б зараз тут не було. Чому ніхто з них не напав на мене? Вони ускладнили вбивство. Змусили нас жити разом день у день, як козли, у тій нечистоті. Не залишалося нічого іншого, як пізнати одне одного”.
Колишні заручники не тільки не звинувачували грабіжників, але й за свої гроші найняли адвокатів, які захищали їх обох. Під час судового розгляду Кларку Улофссону вдалось довести, що він не допомагав Ульссону, а навпаки, намагався врятувати заручників. З нього зняли всі звинувачення та відпустили. Опісля на свободі він зустрівся з Крістін Енмарк, вони потоваришували сім’ями.
Ульссона засудили до 10 років ув’язнення. У тюрмі він отримав багато захоплених листів від жінок, які вважали його привабливим. Згодом одружився з однією з них. Після звільнення Ян-Ерік Ульссон далі порушував закон, переховувався від шведської влади через фінансові злочини, опісля навіть прийшов з визнанням вини до поліції, де йому повідомили, що розслідування за звинуваченням припинено. У 1996 році Ульссон переїхав до Таїланду з дружиною і сином, у 2013 році повернувся до Швеції.
Стан ідентифікації з агресором
Стокгольмський синдром став відомим після пограбування банку на площі Норрмальмсторг, але вперше його описав угорський психоаналітик єврейського походження Шандор Ференці ще у 1932 році, назвавши станом ідентифікації з агресором. У 1936 році Анна Фройд (донька відомого Зігмунда Фройда) розвинула цю концепцію у своїй книжці “Я і механізми захисту”.
У 1973 році криміналіст Нільс Бейрут придумав шведський термін “норрмальмсторг-синдром”, але його згодом змінили на зручнішу назву — стокгольмський синдром. Особливостями прояву цього синдрому є те, що спершу жертва переживає сильне емоційне потрясіння, відчуває неприязнь до агресора, страх, апатію, але з часом починає виказувати примирення з обставинами, які склались. Це захисна реакція психіки — людина розуміє, що лише в разі цілковитого підкорення може домогтися кращого до себе ставлення.
Наступним етапом є звикання до ситуації, яку неможливо змінити. Не маючи можливостей для порятунку, людина неусвідомлено сприймає самого кривдника як єдине джерело захисту, треба лише поводитися правильно і пристосуватися до ситуації. З часом жертва починає відчувати симпатію до кривдника і виправдовувати його дії.
Стокгольмський синдром спостерігають не тільки у випадках викрадення людей або під час терористичних актів, він можливий і в побутових ситуаціях, наприклад, у сім’ях, де є насильство і знущання. Якщо в подружжі жінка відчуває приниження від чоловіка, то, відчуваючи стокгольмський синдром, буде сумлінно приховувати та виправдовувати його дії та навіть відчувати прихильність до нього. Така ситуація може скластися й між батьками і дітьми. Стокгольмський синдром в сім’ї насамперед стосується людей, які належать до психологічного типу “жертви” — невпевнені у собі, з низькою самооцінкою, відчуттям неповноцінності.
В історії є багато відомих прикладів стокгольмського синдрому. Один з них — історія Патриції Герст, яку захопила в 1974 році група “Симбіонійська визвольна армія” задля викупу. Отримавши від сім’ї Герст 6 мільйонів доларів, викрадачі дівчину не звільнили, бо вона вступила до лав армії і згодом взяла участь у груповому збройному нападі. Її затримали через рік разом з іншими бойовиками СВА.
Журналістку Daily Express Івон Рідлі викрали в Афганістані талібські екстремісти у вересні 2001 року й утримували 11 днів. Вона пообіцяла імамові, що навернеться в іслам, якщо їй дозволять повернутись до Лондона. І справді це зробила у 2003 році та досі дотримується суворих ісламських поглядів і традицій.
Зовсім свіжим є приклад рятувальної операції в Нусейраті цього року, під час якої чотирьох ізраїльських заручників було врятовано з восьмимісячного полону. Постраждалі повідомили про жахливе поводження в полоні, але також зазначили, що “викрадачі дбали про їхній добробут”, що дає підстави для припущення: у заручників розвинувся стокгольмський синдром.
Історія пограбування у Стокгольмі ще раз нагадує нам, що кожен у важкий час війни може потрапити у залежність до ворога і піддатися стану ідентифікації з агресором.