24 квітня 1979-го автор “Червоної рути” і “Водограю” зник у Львові за загадкових обставин. Володимирові Івасюкові хтось зателефонував, після чого він пішов з дому на заняття в консерваторію, пообіцявши бути о 13.00, і більше не повернувся.
Батьки подали заяву до міліції, звернулися до представників влади, але всім було байдуже — пошуки розпочали лише за три дні. Зовсім випадково 18 травня повішене тіло митця знайшли у лісі біля Львова, на території, яка належала військовій частині.
Батькам Володимира довго не давали дозволу на упізнання тіла. Те, що вони побачили, їх шокувало. Сина впізнали лише за шрамом після видалення апендикса й по родимці на спині. Впізнати його було неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці, все тіло в синцях. Навіть не фахівець розумів, що Івасюка перед смертю жорстоко катували.
Смерть народного улюбленця, а Володимир Івасюк був автором більш ніж 100 пісень, багато з яких стали дуже популярними, спричинила шок у суспільстві. Відразу стала поширюватися версія, що Івасюка вбили працівники КГБ, які стежили за ним.
За однією з версій, начебто були два свідки — закохана пара: вони бачили, як “брали” Івасюка. Незабаром ті люди загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володимира. У ній зазначалося, що його сина відвезли автомобілем “Волга”. А один з викладачів консерваторії згадував, що до нього на вулиці підходили двоє чоловіків і питали російською мовою про Івасюка.
Люди з’їжджалися на похорон з усіх районів Львівщини та з інших областей. Багато хто добирався до Львова електричками, тому по всьому регіону міліція блокувала доступ до залізничних станцій, щоб не дати можливість усім охочим сісти того дня на потяг. Багато міліціонерів та переодягнених кагебістів було і на головному залізничному вокзалі Львова, а також на автостанціях. Вони затримували людей, не пропускаючи їх на похорон.
Щоб зайняти людей на місці праці чи навчання, у навчальних закладах і на підприємствах керівництво вигадувало всілякі заходи, присутність на яких у той день була обов’язковою. Та, незважаючи на таку протидію, тисячі людей прибули звідусіль, щоб провести в останню путь митця. За словами очевидців, на похорон Володимира Івасюка прийшло понад десять тисяч осіб.
Попрощатися з товаришем по музичному цеху приїхали Назарій Яремчук, Левко Дутківський, Юрій Рибчинський, Василь Зінкевич та інші. Чекали і на Софію Ротару, яка стала знаменитою саме завдяки виконанню пісень Івасюка (“Червоної рути”, “Водограю” та інших). Однак, усупереч очікуванням, вона не приїхала, що дуже вразило багатьох прихильників композитора. Співачку звинуватили мало не в зраді. Уже згодом стало відомо, що в той час Ротару разом зі своїм ансамблем перебувала на гастролях на Далекому Сході й приїхати фізично не могла.
Міліціонери та переодягнені кагебісти затримували людей на головному залізничному вокзалі та автостанціях, не пропускаючи на похорон.
Труну Володимира, яку влада не дозволила відкривати, несли на руках до самого Личаківського цвинтаря. Попереду траурної процесії несла портрет Івасюка в миртовім вінку донька львівського художника Володимира Патика студентка медінституту Оксана. Тисячі людей провели композитора в останню путь багатоголосним співом “Чуєш, брате мій”.
Похорон композитора перетворився на справжню демонстрацію незламного українського духу. Над могилою палку промову виголосив відомий поет Ростислав Братунь, за що його потім комуністична влада зняла з посади голови Львівської обласної організації Спілки письменників і головного редактора журналу “Жовтень”. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула того ж дня. Наступного дня люди принесли їх ще більше. І так тривало протягом місяця.
Це був акт громадянської непокори. Згодом багато учасників похорону Івасюка залишилися без роботи, потрапили під пильний нагляд радянських каральних структур як “неблагонадійні” або взагалі були ув’язнені. Поблизу могили Івасюка цілодобово чергували переодягнуті працівники КГБ та міліції, стежачи за тим, хто навідується покласти квіти до могили, та знищуючи записки, що залишали люди. Поховання митця декілька разів чистили від вінків та спалювали їх.
У наступні кілька місяців могила композитора стала місцем паломництва багатьох свідомих українців. На ній виникали імпровізовані мітинги, лунали патріотичні й антидержавні гасла. Відомо щонайменше декілька випадків, коли людям, які виступали на могилі Івасюка, радянська каральна система давала реальні строки позбавлення волі. Зокрема, після того, як 10 червня 1979-го на панахиді за Володимиром Івасюком на Личаківському кладовищі Петро та Василь Січки звинуватили радянську владу в убивстві композитора, їх заарештували і засудили до ув’язнення.
Велике збурення серед українців викликав той факт, що радянська влада спершу намагалася всіляко замовчати факт загибелі відомого композитора, не проводила розслідування обставин його смерті, а потім взагалі спробувала видати все за самогубство. У компартійній обласній газеті “Вільна Україна” з’явилася публікація, в якій зазначалося, що “студент Володимир Івасюк останнім часом потерпав від захворювань психіки, мав астено-депресивний синдром і з 18 квітня до 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався. Причина смерті — самоповішення, а чутки про інші обставини смерті є вигадкою”.
Однак цим заявам ніхто не вірив. Уже в наш час стало відомо, що смерть Володимира Івасюка насправді була насильницькою. Композитора вбили працівники КГБ. Однак прізвищ убивць і тих, хто віддав злочинний наказ, досі не встановлено. Кагебісти зуміли зачистити усі сліди, і з кожним роком шансів дізнатися правду про обставини загибелі знаменитого композитора меншає.
Іван ГАВРИШ