Готська війна 535 — 554 років була важким періодом в історії Італії та Візантійської імперії. Війна істотно вплинула на долі готів, які опинилися перед непростим вибором: залишатися вірними своїм королям або перейти на бік переможця.
Остготи — давньогерманський народ, східна гілка готів, що розділилися з кінця IV століття на вестготів (західних) і остготів (східних). Межею між ними в IV столітті був Дністер. Жили остготи у степах між Дніпром і Доном. У III та IV століттях у Північному Причорномор’ї вони заснували власну державу, яка простягалася на північ до Балтійського моря.
Після смерті грізного правителя гунів Аттіли в 453 році та розпаду його держави у центрі Європи остготи оселилися в регіоні Паннонія, що лежить на території сучасної Угорщини, Австрії, Хорватії, Сербії, Словенії, Словаччини та Боснії і Герцеговини. Наступні три десятиріччя східні готи становили серйозну загрозу політичній стабільності Візантійської імперії. У 488 році імператор Зенон (474 — 491) зміг переконати остготського короля Теодоріха покинути Подунав’я та вторгнутися в Італію, де на той час правив германський володар Одоакр, який перед тим знищив Західну Римську імперію і захопив Рим.
У поході на Апенніни взяло участь щонайменше 20 000 воїнів, тобто загалом, з дружинами та дітьми, готів було близько 100 000 осіб. Бойові дії на півострові тривали до 493 року і завершилися перемогою остготів. Влада Теодоріха над Італією була визнана Константинополем. Проте остготські королі, хоч і управляли своїми територіями як фактично, так і юридично, мали дістати схвалення свого статусу від візантійського імператора.
За правління Теодоріха Великого (493 — 526) остготське королівство сягло свого апогею. Він об’єднав майже всю Італію в королівство остготів зі столицею в Равенні. Але після його смерті всередині варварського суспільства почалися розбіжності. Багато представників германської знаті не підтримували провізантійську політику королеви Амаласунти, дочки Теодоріха та матері наступного короля Аталаріха. Її статус незалежної жінки-монарха та очевидна належність до римської культури викликали невдоволення при дворі, і після шести місяців одноосібного правління її скинули з престолу та вбили. Згідно з літописами, Амаласунту замкнули в гарячій лазні і тримали, доки вона не померла. Вбивство гарячою парою в лазні було поширеним видом страти в Римській імперії та Візантії.
Смерть Амаласунти стала для імператора Юстиніана I (527 — 565) приводом розпочати війну проти остготів. Візантійський правитель мав на меті не лише зупинити агресивну політику варварів, але й повернути контроль над Італією, що було важливим кроком у його планах відновити Римську імперію в її колишніх межах.
Загалом війна готів з Візантією тривала майже двадцять років і складалася з кількох основних етапів.
Перша кампанія (535 — 537)
Врешті Юстиніан послав свого найкращого полководця Велізарія з військом чисельністю 7500 солдатів у військову експедицію проти остготів. Після захоплення острова Сицилії східноримські сили переправилися на Апеннінський півострів, де за короткий час підкорили Калабрію, Апулію та Кампанію, а також захопили ряд важливих міст, включаючи Неаполь і Рим. Зокрема під час штурму Неаполя 400 візантійських воїнів проникли в місто через акведук, натомість Рим остготи здали майже без бою через ворожі настрої населення. У битві за Вічне місто Велізарію допомагав загін з 1600 воїнів гунського, склавенського та антського походження. Остготи також були розбиті в битві під Ад-Децімумом у 536 році, що призвело до облоги Равенни, столиці Остготського королівства.
У битві за Рим візантійцям допомагав загін з 1600 воїнів гунського, склавенського та антського походження.
Вторгнення посилило розлад серед остготської знаті. Значна частина сенатської аристократії та християнське духовенство підтримали Велізарія. Почалися акти відвертої зради. Так, відразу після висадження візантійських військ у Калабрії зять короля остготів Теодахада Ебрімут, якого відправили на переговори зі супротивником, здав йому регіон Регія (суч. Реджо-ді-Калабрія). За це Ебрімута відіслали до Константинополя і винагородили титулом.
Незабаром готи повалили Теодахада, замість нього королем став дуже досвідчений, майже 60-річний воїн Вітігес, який 537 року активізував бойові дії. Однак наступ германців на Рим виявився невдалим. На знак помсти король наказав перебити всіх сенаторів, які перебували під його владою у Равенні. Крім того, варвари жорстоко помстилися жителям Медіолана (Мілана) за перехід на бік візантійського імператора, вбиваючи чоловіків і продаючи жінок у рабство.
Облога Равенни (537 — 540)
Облога цієї фортеці затягнулася аж на три роки. Візантійці не могли взяти місто штурмом, а остготи не могли прорвати облогу. За словами Прокопія Кесарійського, після низки поразок остготів стала обтяжувати влада Вітігеса. Вони нібито навіть запропонували корону Велісарію, але дістали відмову. Водночас багато хто з варварів не бажав переходити у візантійське підданство, побоюючись переселень. У 540 році остготи вибрали новим королем Ільдібада, який був готовий піти на переговори з Велізарієм. Однак потім Равенну здали візантійцям.
За словами хроніста Прокопія Кесарійського, жінки Равенни, яким розповідали про непереможність грізних ворогів-візантійців, коли побачили військо Велісарія, плювали чоловікам в обличчя та звинувачували їх у боягузтві.
Ільдібад і Вітігес потрапили у полон. Полоненого Вітігеса, його дружину, знатних остготів та королівську скарбницю через місяць доставлено до Константинополя. У столиці імперії Вітігес перейшов у православ’я, дістав багаті маєтки в Малій Азії, сан сенатора і титул патриція. Але наступного року несподівано помер.
Повстання остготів і кінець держави остготів (540 — 554)
У 540 — 541 pоках у королівстві остготів змінилося три правителі. Зрештою їхнім правителем став Тотіла (541 — 552), племінник короля Гільдебада. Скориставшись тим, що більшість візантійських військ на чолі з Велізарієм перевели в інші провінції імперії, він підняв повстання.
У грудні 541 року Тотілі вдалося відбити напад візантійців на Верону. Навесні 542 року остготи завдали поразки візантійському війську у битві під Фаентією (сучасна Фаенца). Невдовзі неподалік Флоренції, в долині Муджелло, Тотіла завдав нової поразки ворогові. Після цього король остготів рушив на південь, не намагаючись захопити укріплені фортеці центральної Італії. Разом з тим незабаром було зайнято Флоренцію та всю Етрурію. У результаті потужного походу 542 року Тотіла захопив значну частину Кампанії, Луканію, Бруттій, Апулію і Калабрію.
Після тривалої облоги король остготів захопив Перузій (Перуджу). Водночас Тотіла створив власний військовий флот. У 543 році йому вдалося зайняти Неаполь, однак спроба захопити Рим виявилася невдалою, тому розпочалася тривала облога. У 545 році з голодуючого Вічного міста втік Папа Римський Вігілій. Наприкінці того ж року остготи зайняли і пограбували Рим.
Перші військові успіхи згуртували остготів. Тотілі вдалося також залучити на свій бік негерманське населення Італії, незадоволене фіскальною політикою візантійців, а також багатьох солдатів та командирів імператорської армії, які через різке скорочення платні масово дезертирували. Всім їм Тотіла запропонував вступити у своє військо. Як наслідок, коли Велізарій у 544 році повернувся до Італії і звернувся до її жителів із закликом підкоритися імператору, більшість остготів та італійців залишилися байдужими до звернення полководця. Велізарію довелося докласти чималих зусиль, щоб придушити повстання Тотіли.
Після поразки варварів у битві біля Молочної гори 553 року, в якій загинув останній король остготів Тея, в Італії залишалося кілька осередків опору візантійським військам. Та згодом і вони були придушені. Частина остготів перейшла у підданство Константинополя, інші приєдналися до племені франків, яке саме набирало сили на півночі Апеннін.
Загалом війна остготів з візантійцями завдала всій Італії величезної шкоди. Східні готи зазнали дуже вагомих людських втрат під час війни з Візантією. У 568 році залишки цього ще донедавна могутнього народу підтримали інших германців — лангобардів, що вторглися на Апенніни і заснували Ломбардське королівство.
Іван ГАВРИШ
