Омелян Пріцак з дитинства боровся за право бути українцем, адже мама після загибелі батька — вояка УГА — віддала його до польської школи. Коли хлопець у 13 років дізнався про своє походження, то забажав розвивати національну ідентичність. Згодом він про це скаже так: “По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, яких так бракує нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності”.
Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в селі Лука нині Самбірського району Львівської області у родині механіка-залізничника Йосипа Пріцака та Емілії Капко. Батько, вояк Галицької армії, помер від тифу у польському полоні в таборі Бугшопи біля Берестя-Литовського у вересні 1919 року. Мати вийшла заміж удруге за купця Павла Сарамагу й 1920 року переїхала з однолітнім Омеляном до Тернополя, де минули його дитячі та шкільні роки.
У 1960-х роках Нобелівський комітет з літератури надав Омелянові Пріцаку право номінувати претендентів на Нобелівську премію.
У Тернополі він навчався спершу в початковій, так званій народній, школі, а згодом — у Першій гімназії імені Вінцента Поля. У дитинстві Пріцак виховувався в польському дусі, і тільки в 13-річному віці, довідавшись про походження рідного батька та як наслідок зазнаючи знущань від польського вчителя математики і фізики, юний Омелян усвідомив свою українськість.
Він самотужки почав опановувати літературну мову завдяки словникам Івана Огієнка, зацікавився спогадами учасників визвольних змагань та історичними працями Михайла Грушевського. Після смерті вітчима у 1934 році Пріцак, як він писав у спогадах, і маму “заставив повернутися до українства”.
У 1936 році майбутній вчений вступив на гуманітарний факультет Львівського університету. Тут він студіював історію, а ще посилено вивчав арабську, монгольську, перську, турецьку мови й літератури. Наставником Пріцака був один із учнів Михайла Грушевського — Іван Крип’якевич. Під час навчання у Львові Омелян познайомився з Агатангелом Кримським, легендою тогочасного сходознавства. Саме до нього, в Інститут мовознавства АН
УРСР, юнак пішов в аспірантуру.
Військову службу він проходив у Башкирії. Напередодні війни артилерійський полк, в якому служив Пріцак, передислокували до Білої Церкви, і у перший місяць війни він опинився у німецькому полоні. Звідти у 1941 році зміг потрапити до Львова. 1942 року влаштувався в Український кабінет, організований Іваном Крип’якевичем (по суті, колишня Історична секція НТШ, забороненого окупаційною владою), і паралельно готував документи для навчання в Берлінському університеті.
Кінець війни застав Пріцака в Німеччині, де він у 1940-ві закінчив Берлінський і Геттінгенський університети. Потому молодий учений опиняється у США, де дбає не лише про власну блискучу кар’єру сходознавця, але й про інституційну розбудову української науки.
Щодо його численних досліджень, то варто згадати визнану історичну теорію про зв’язки давньої України з тюркомовними територіями. Омелян Пріцак належав, як сам казав, до п’ятого періоду української історіографії, жартома він називав себе “науковим внуком” Володимира Антоновича і “науковим сином” Михайла Грушевського. Ще в студентські роки написав кілька трактатів і серед них — “Рід Скоропадських” та “Іван Мазепа і княгиня Анна Дольська”. Згодом він підготує і видасть свою фундаментальну працю “Походження Руси”, яка стала новим словом в українській історичній науці. Передусім тому, що Омелян Пріцак використав у своєму дослідженні широкі історичні джерела тюркомовних народів.
Уже у перші роки роботи в Гарвардському університеті він став впливовим викладачем, професором, дослідником не тільки тюркської та середньоазіатської проблематики, а й фахівцем з історії України. Пріцак ініціював набір групи викладачів, які б провадили українознавчі дослідженнями і були справжніми експертами в цій сфері. Правління Гарвардського університету дало згоду.
Для фінансування кафедр історії, мови та літератури України потрібно було 1,8 мільйона американських доларів, а також кошти для створення інституту. Це була величезна сума, але ще більші гроші вдалося накопичити з внесків загалу українців у Північній Америці: від працівників автомобільної галузі у Детройті та Віндзорі до дуже успішних бізнесменів, таких як Петро Яцик.
У 1973 році український науковий інститут Гарвардського університету на чолі з директором Омеляном Пріцаком почав свою діяльність. Майже одразу на інститут полився бруд з підрадянської України, Гарвардську групу та її прихильників називали “буржуазними націоналістами”. Але це не спинило роботу інституції.
Відгук у діаспорі був колосальний. За підрахунками, десять тисяч українців у США та Канаді початково пожертвували понад 4 мільйони доларів на створення науково-дослідного інституту і трьох українських кафедр – історії, мови і літератури. Крім директорських клопотів, Омелян Пріцак узяв на себе й обов’язки керівника кафедри історії.
Уже у 1977-му за редакцією Омеляна Пріцака почав виходити збірник “Harvard Ukrainian Studies”, а у 1988 році він започаткував “Гарвардську бібліотеку давнього українського письменства”. Загалом бібліотека Гарварду має найбагатшу в західному світі університетську збірку україністики. На початку 1980-х Пріцак завершує уже згадане своє фундаментальне дослідження “Походження Руси”.
Мало хто знає, але в 1960-х роках Нобелівський комітет з літератури надав Омелянові Пріцаку право номінувати претендентів на Нобелівську премію. У 1967 році він подав кандидатури Павла Тичини, Івана Драча й Ліни Костенко, у 1968-му — Івана Драча, в 1970-му і в 1971-му — Миколи Бажана. У такий спосіб учений докладав зусиль для презентації української художньої літератури на міжнародній арені. У 1989 році Омелян Пріцак склав з себе повноваження керівника Українського інституту Гарварду. З поважної причини: він приймає рішення повернутися в Україну. На землі батьків його обирають іноземним членом Академії наук УРСР. А приїхавши до Києва, він зумів створити Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського Національної Академії наук і з 1991-го по 1998 рік був його незмінним директором.
“Нас, молодих, приваблювала й чарувала його манера викладати. Вчений із неймовірним авторитетом і визнанням, він не повчав, не ставав у позу зверхнього ментора”, — згадувала Віра Агеєва, професорка Києво-Могилянської академії. Омелян Пріцак очолював Інститут сходознавства до 1998 року. Не все складалося так, як того хотів і прагнув учений. І річ не тільки в тогочасній економічній розрусі та фінансовій скруті. Давалися взнаки й інтриги, яких не бракувало в науковому світі, упереджене ставлення до вченого деяких його колег, неготовність чи й небажання сприймати пропоновані Пріцаком новації і в освіті, і в науці.
Як згадує Віра Агеєва, “Омелян Пріцак організував семінар, на якому обговорювалися переважно зовсім не знані в Україні книжки, філософські концепції. Усе воно існувало навіть ніби не зовсім з дозволу влади. Ще ж у 1990, коли гарвардський історик переїхав до Києва, й СРСР існував, і КГБ ніхто не розпускав. Чимало видань привозили з Канади та Сполучених Штатів. Треба віддати належне нашим еміграційним інтелектуалам — вони багато встигли перекласти, видати і тепер радо спроваджували ті книжки в Україну. Часом великі тюки з написом “Канадський Інститут Українських Студій” пливли кораблями через океан, іноді щось привозилося просто у валізах”.
Хвороба першої дружини змусила науковця повернутися до США у 1996 році. Після того та через власний стан здоров’я в Україну зміг приїхати лише у червні 1997-го та листопаді 1998 року. Помер 29 травня 2006 року у Бостоні. Прах науковця захоронено у стіні колумбарію Лук’янівського цвинтаря в Києві, поряд з прахом його другої дружини — докторки історичних наук Лариси Пріцак.
З 2007 року його бібліотека, особовий архів та мистецька колекція переїхали з США до України і зберігаються у Національному університеті “Києво- Могилянська академія” як окремий підрозділ під назвою “Меморіальна бібліотека Омеляна Пріцака” у структурі наукової бібліотеки університету. Колекція містить рукописні твори, друковані видання, архівні документи, живопис, графіку, предмети декоративно-ужиткового мистецтва, записи класичної музики.
Марія КОСТЕЦЬКА
