Вона була співачкою із “золотим голосом”. Так, як Ніна Матвієнко виконувала “Ой летіли дикі гуси”, не вдавалося нікому. Перед її диво-талантом знімали капелюха навіть найприскіпливіші критики. А чоловіки оглядались услід, коли зірка йшла вулицею...
Уперше я побачив її “живцем” узимку 1997 року. Це було в Києві, на Подолі. Ніна Митрофанівна була в шикарній норковій шубі. Вона неспішно “пливла” вулицею, не зважаючи на сніг, що раптово нагодився. Мабуть, поверталася з якихось зйомок чи репетиції. Тоді я не наважився підійти до співачки...
Можливо, Петро Гончар теж не одразу вирішив постати перед ясні очі Матвієнко. За сімейною легендою, спочатку він почув її по радіо (такому, знаєте, “брехунцю”, що висів на кухні), а потім усе ж пішов на концерт. Там за посередництвом друзів-музикантів і познайомився з майбутньою дружиною. Недовго думаючи, запросив до музею свого батька — Івана Гончара, де вирувало культурне життя. Від вечорів поезії до “творчих зустрічей”.
Він мав тоді двадцять один рік, вона — двадцять три. Хлопець з волоссям кольору херсонських ночей був не тільки ставний, але й мав чудове почуття гумору. А головне — як і Ніна, належав до творчих людей. Петро щойно закінчив столичний художній інститут і міг годинами розповідати про світ мистецтва. Сипав, мов із лантуха, гучними прізвищами й модними течіями...
У 1971 році Гончар і Матвієнко навідалися у РАЦС. На радість батьків молодих та друзів, які з цікавістю спостерігали, чим завершиться цей роман. Через два роки в квартирі подружжя з’явились пелюшки. Первістка назвали на честь дідуся — Іваном. Ще через рік лелека знову навідався до новоствореної сім’ї. Другого сина назвали Андрієм. Як одного з братів співачки. До речі, в її родині було одинадцятеро дітей! Тож не дивно, що вона виховувалась в інтернаті.
Повторювати мамині рекорди Ніна не стала, але все ж не полишала надії народити хлопцям сестричку. У 1981 році мрія збулася: на світ з’явилась голосиста дівчинка. Охрестили новонароджену Антоніною. Удома ж, між собою, називали простіше — Тонею. Забігаючи наперед, скажу, що вона єдина з дітей, хто подарував Матвієнко радість відчути себе бабусею. Причому двічі.
Тим часом кар’єра співачки, мов за помахом невидимого крила, пішла вгору. На Ніну, яка була солісткою хору Верьовки, нарешті звернули увагу. В її репертуарі з’явилась пісня-візитівка — “Ой летіли дикі гуси”, яку написали поет Юрій Рибчинський і композитор Ігор Поклад. І хоч цей шлягер встигли “приміряти” більш відомі виконавиці, саме Матвієнко вдалося вловити те, що залишалось між рядками нотного стану. Нині, до речі, саме її варіант вважається еталоном.
А ось до чоловіка зірки фортуна була менш прихильною. Творчі експерименти Петра Гончара виявились не настільки затребуваними, як того хотілося художникові. Тому багато років фінансового воза доводилося тягнути його дружині. Ніна виступала скрізь: від престижних залів у Києві до сільських клубів на периферії. І мов на крилах летіла додому, де її чекало трійко галасливих діточок...
У подальші ж роки негатив на шальках терезів переважив радості сімейного життя. Ранило жінку й те, що її суджений не завжди дотримувався обітниць, скажімо так. “Пів життя я була щасливою, а ось друга половина була затьмарена зрадами найдорожчої людини, — відверто казала мені в інтерв’ю Матвієнко. — Я не могла з тим змиритися і дуже страждала... Проте потім вирішила відпустити своє кохання. Як мовиться, силою не будеш милою”.
На схилі літ подружжя уже не жило під одним дахом. Петро Іванович перебрався на дачу, що на березі Дніпра. А Ніна Митрофанівна ділила хату з донькою і зятем. З появою в їхній оселі онучки (її назвали на честь бабусі) на обличчі зірки знову з’явилась усмішка. Вона також “згадала молодість” (не всім відомо, що колись співачка захоплювалась легкою атлетикою) та стала навідуватись у спортзал. Не боялася навіть висіти догори дригом на тренажерах-“розтяжках”...
Однак у 2023 році в дім Матвієнко постукала біда. Діагноз лікарів пролунав, як сирена “повітряної тривоги”: онкологія. Її мама свого часу померла від цієї невиліковної недуги й ось така ж трагедія спіткала народну артистку України. Хвороба, як виявилось, чотири роки підточувала здоров’я співачки, але про це вона довідалась лише за два місяці до смерті. Останній відтинок свого життя Ніна Митрофанівна провела в шпиталі, де й закрила очі 8 жовтня минулого року.
