На долю Блаженнішого Мирослава Любачівського випала відбудова греко-католицької церкви після її відродження в Україні. Він став першим владикою УГКЦ, якого висвятив на єпископа Папа Римський. Всі, хто особисто знав його, відзначали смиренність та мудрість Блаженнішого. Йому належить вислів, що став духовним орієнтиром для вірян: “Богоугодне життя не полягає лише в оминанні гріха, але передусім — у творенні добра”.
На долю Блаженнішого Мирослава Любачівського випала відбудова греко-католицької церкви після її відродження в Україні. Він став першим владикою УГКЦ, якого висвятив на єпископа Папа Римський. Всі, хто особисто знав його, відзначали смиренність та мудрість Блаженнішого. Йому належить вислів, що став духовним орієнтиром для вірян: “Богоугодне життя не полягає лише в оминанні гріха, але передусім — у творенні добра”.
Рим, березень 1991 року. Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський перед поверненням до України розмірковує:
“Поняття про те, що буде, є — радше боязнь. Як я там поведуся? Людей не знаю, бо 53 роки не був з ними, вони вважають, що я щось надзвичайного зроблю, забуваючи, що я є звичайною людиною, до того ж старою — 77-й рік. Тому я побоююсь, чи зможу задоволити їх бажання і сповнити сподівання щодо мене. Дав би Господь, щоб я міг. Я буду старатись зробити все, що зможу”.
Блаженніший ходить по веранді будинку в Римі, молячись, щоб Господь дав щасливо повернутись на Батьківщину. Черниці збирають у валізи церковне начиння, ризи, а далі Любачівський у чорному пальто та капелюсі з невеличким портфелем рушає до літака. На його здивування на летовищі у Львові його чекає великий натовп люду, священники. Перші кроки вдома. Любачівський стає на коліна й цілує рідну землю.
30 березня 1991 року глава УГКЦ повернувся в Україну до свого престолу на Святоюрській горі. Вірні кидають на його авто квіти й кричать: “Слава! Слава!” На архівному відео бачимо В’ячеслава Чорновола, який тоді очолював Львівську обласну раду. Після закінчення усіх церемоній його Блаженство зазначив: “Це є до певної міри, якби це сказати, несподіванка. Я не сподівався такого прийому. Але, Богу дякувати, так було. Багато людей явилось”.
А далі почалась довга й копітка праця відродження віри й відновлення всіх структур Церкви: не вистачало священничих кадрів, церков, не було навчальних і релігійних закладів.
Народився майбутній патріарх у Долині на Станіславівщині (Івано-Франківська область) у сім’ї Євстахія та Анни, і був первістком. Його середній брат Євген загинув під час Другої світової війни, а наймолодший Богдан став інженером і оселився у США. Вчився у Долинській народній школі та Стрийській гімназії, яку закінчив 1933 року з відзнакою. Продовжив навчання у Львівській богословській академії на факультеті філософії, а потім теології.
Митрополит Андрей Шептицький, зауваживши здібного студента, відправив його вчитися до відомого у Західній Європі богословського університету Канізіанум в Інсбруці (Австрія). Через рік, 18 серпня 1938 року, Мирослав прийняв священниче свячення у сан диякона, а через декілька днів приїхав до Львова та з рук митрополита Андрея Шептицького прийняв єрейські свячення. Його призначили на служіння у Львівську архиєпархію.
Однак він не покидає навчання в Інсбруці, а продовжує студіювання у швейцарському місті Сіоні через початок війни. Саме там о. Мирослав захистив докторську дисертацію з богослов’я на тему “Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії”. Вищу теологічну освіту освоював у Біблійному інституті в Римі протягом 1942 — 1945 років (здобуває ступінь магістра біблійних наук і доктора теології) та на студіях Папського Григоріанського університету (1945 — 1947 роки, отримав ліцензіат з філософії). Одночасно за дозволом кардинала протягом тих самих років студіював медицину в Італійському королівському університеті.
Митрополит Андрей Шептицький, зауваживши здібного студента, відправив його вчитися до богословського університету Канізіанум в Інсбруці (Австрія).
У травні 1947 року виїхав до США для опіки над українськими емігрантами- католиками в Філадельфії, потім у Стемфорді. Служив секретарем Архиєпископа УГКЦ. У 1949 році призначений парохом церкви св. Петра і Павла в Клівленді (штат Огайо), служив на парафіях штатів Пенсільванія та Вісконсин. Тут також розпочалася його письменницька діяльність. Серед ранніх творів і публікацій є декілька недільних проповідей та переклад Катехизму Тридентського собору, а пізніше з’явилися такі його праці: “Вірую в єдиного Бога”, “Десять заповідей Божих”, “Ранішні розважання”, недільні проповіді та багато богословських статей.
У 1968 році о. Любачівський став духівником Української католицької семінарії св. Йосафата у Вашингтоні. У 1971-му його призначено професором Академії св. Василія у Філадельфії. У квітні 1978 року Папа Павло VI надав о. Любачівському ступінь почесного прелата. 1977 року призначений духовним директором семінарії св. Василія Великого у Стемфорді.
13 вересня 1979 року Папа Іван Павло II призначив о. Любачівського Архиєпископом і Митрополитом Філадельфійським і 12 листопада 1979 року разом з Верховним Архиєпископом УГКЦ Йосифом Сліпим і митрополитом Максимом Германюком у Сікстинській капелі в Римі хіротонізував його на єпископа (перша хіротонія за особистою участю Папи Івана Павла II в історії УГКЦ). Тоді ж призначений був Архиєпископом УГКЦ у Філадельфії.
27 березня 1980 року після Синоду єпископів УГКЦ отримав призначення на коад’ютора Верховного Архиєпископа з правом спадкоємності. Переїхав до Риму. Після смерті кардинала Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року обраний на Верховного Архиєпископа Львівського. 25 травня 1985 року його призначено членом колегії кардиналів з титулом церкви св. Софії на Віа Боччеа в Римі. Четвертий кардинал в історії УГКЦ.
Не маючи змоги легального в’їзду до тодішньої підрадянської України, брав участь у величних святкуваннях 1988 року 1000-ліття хрещення Руси-України в Ченстохові (Польща), куди з’їхалися українці з усієї Польщі.
У травні 1992-го Любачівський скликав перший за часів незалежності України Синод єпископів УГКЦ, який розглядав питання визнання церкви як патріархату.
Саме на час його служіння ліг основний тягар відбудови греко-католицьких інституцій у країні та справи відродження УГКЦ як дієвої і чисельної національної Церкви. Заснував Архиєпископську курію та взявся за реорганізацію кліру, вирішення соціальних проблем духовенства, розбудову духовних закладів освіти та недільних шкіл, налагоджував зв’язки з мирянами та світською владою. Любачівський вів діалог з українськими православними церквами та іншими конфесіями. Висвятив сотні нових священників УГКЦ. Продовжував науково-богословські дослідження, перекладацьку діяльність. Опікувався поверненням культових споруд і церковного майна.
У травні 1992-го скликав перший за часів незалежності України Синод єпископів УГКЦ, на якому виголосив стратегічну програму діяльності Церкви — визнання УГКЦ як патріархату. Завдяки зусиллям владики Любачівського у 1992 — 1994 роках було відновлено діяльність Львівської богословської академії (тепер Український католицький університет), відкрито Дрогобицький єпархіально-катехитичний інститут Пресвятої Трійці, при якому 1996-го створено Дрогобицьку духовну семінарію. Новий поштовх отримала соціальна праця Церкви, зокрема зі заснуванням в Україні філій міжнародної благодійної організації “Карітас”.
На 81-му році життя Патріарх Мирослав захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на здоров’я. Тому 1996 року, з огляду на його важкий стан, Синод єпископів вибрав владику Любомира Гузара єпископом-помічником УГКЦ. 14 грудня 2000 року Верховний Архиєпископ Мирослав Любачівський помер після довготривалої хвороби. Похований у крипті архикатедри собору св. Юра у Львові.
За майже десять років вільного існування УГКЦ патріарх Мирослав-Іван запропонував еклезіологічні формули її помісного існування в Україні і Східній діаспорі (Росії, Казахстані, Сибіру й на Далекому Сході). У православних церквах України, незалежно від визнання їхнього канонічного статусу іншими Церквами, він убачав спадкоємиць тієї ж святоволодимирівської спадщини, котрі походять від того самого, що й УГКЦ, кореня.
Відносини з іншими Помісними Церквами Сходу і Заходу Любачівський пропонував будувати на партнерських засадах сопричастя Церков-Сестер. Ці три напрями: розвиток помісності Київської церкви, коінонія Київської церкви з Римською і коінонія Київської церкви з Царгородською — є специфічним внеском Любачівського в учення львівських митрополитів. Вони також є стратегією Церкви на XXI століття.
Катерина КУБАЄВСЬКА