Коцюбинський привніс в українську літературу елементи декадентства, символізму, неоромантизму — всього того, що дістало назву модернізму. Він виробив стиль психологічного імпресіонізму. Письменник створив жанр психологічної новели.
Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці в родині дрібного службовця. У 1875 році хлопець пішов у початкову школу, а з 1876-го навчався в духовному училищі в Шаргороді.
До письменництва його привело підліткове кохання. У 12 років Михайло закохався у дівчину, старшу від нього. Аби вразити обраницю своїм розумом, хлопець запоєм читав книжки. Твори Шевченка та Марка Вовчка так його вразили, що він сам захотів стати письменником.
Коцюбинський хотів вступити до університету, але смерть батька, хвороба матері, опікування молодшими сестрами й братами змусили його піти працювати. Михайлові довелось екстерном складати іспити й ставати репетитором для дітей із заможних родин.
У той час він пробував писати перші свої твори, але літературний дебют його не був успішним. Після виходу першого оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” один з критиків порадив йому більше не займатись літературою. Але Михайло не опустив руки й через деякий час у львівському часописі “Дзвінок” з’являється його вірш “Наша хатка” і оповідання “Харитя”. Ці роботи показали непересічний талант автора. На творчості Коцюбинського відбилося спілкування з членами таємної політичної організації “Братство тарасівців”.
У пошуках роботи Коцюбинський приїхав до Чернігова, де познайомився з майбутньою дружиною. Їхнє знайомство сталось на першому київському з’їзді українського товариства “Громада”. Михайло був делегатом від Вінниці, Віра від Чернігова. Михайло Коцюбинський був на рік молодшим за Віру. “Обоє з перших щирих слів, з першої хвилини знайомства зрозуміли, що вони одне одному рідні, близькі”, — переповідала їхня донька Ірина родинні перекази.
Віра була прогресивною жінкою для свого часу: закінчила природознавчий факультет Бестужівських вищих жіночих курсів, брала участь у нелегальних гуртках революційної молоді й українських націоналістів, навіть відсиділа пів року у варшавській в’язниці за політичний зв’язок з Францем Свидерським, автором трактату “Труд і капітал”, що мав великий успіх у противників самодержавства.
Згодом вони побрались, Віра стала для письменника другом, редактором і матір’ю його чотирьох дітей. У Чернігові Коцюбинський займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував “Земский сборник Черниговской губернии”. У вересні 1900 року влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911-го.
Втім, сімейна ідилія тривала недовго. Коцюбинський знайомиться з 21-річною Олександрою Аплаксіною, яка працювала разом з ним. Старша із семи дітей удови землеміра, перед тим вона працювала вчителькою в одного чернігівського поміщика. Тепер дістала ліпшу посаду. Два роки вони служать разом із Михайлом Михайловичем. Аплаксіна на 16 років молодша за Коцюбинського. Українську знає погано та намагається прочитати його твори.
Улітку 1907-го Віра Коцюбинська отримує анонімного листа: її чоловік має стосунки на стороні. Після сімейних “розборок” письменник обіцяє не залишати сім’ю. Роман триває декілька років, дружина змушена миритись із “музою” чоловіка.
Цей період для письменника особливий, позаяк навколо нього формується чернігівська інтелігенція. Михайло Коцюбинський був одним із ініціаторів створення товариства “Просвіта” у Чернігові. Водночас стан його здоров’я продовжував погіршуватися. Він хворів на астму та туберкульоз, лікування яких не давало поліпшення.
Потай від чоловіка Віра Устинівна клопочеться про кошти на лікування від Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці. Із цього фонду, який фінансують меценати Василь Симиренко, Володимир Леонтович та Євген Чикаленко, надходить 300 руб. Михайло Коцюбинський вирушає на італійський острів Капрі. Через Львів, Відень, Рим, Неаполь. На Капрі Михайло Коцюбинський засмагав і купався, ловив рибу, милувався гротами, спілкувався з однодумцями.
Листи писав і дружині, і коханці. Красоти острова часто описував майже слово в слово. Тільки “Вірунечці” — українською, а “Шурочке” — російською. Нерідко писав по декілька листів на тиждень — з їхнього листування ми й знаємо подробиці цих подорожей.
“День я свій облаштовую таким чином: встаю о 7 або 8, снідаю і вирушаю зараз же гуляти. Лежу десь над морем чи вилізаю на високе місце, в мальовничий куточок, лежу, насолоджуюся, думаю, часом записую в свою книжку спостереження над природою, зрідка читаю. Тут у мене під руками розкішна бібліотека. Так проходить час до 12.30, коли сніданок. Після сніданку пишу листи. О 3 годині знову вирушаю вже в далеку прогулянку, години на 4 до обіду. Після обіду знову гуляю, потім о 10 або 10.30 йду спати. Втім, цей нормальний спосіб життя, найкорисніший для мене, часто порушується запрошеннями в гості”, — читаємо в одному з листів.
Улітку 1907-го Віра Коцюбинська отримала анонімного листа: її чоловік має стосунки на стороні.
У 1910 році, повертаючись з Італії після лікування, Михайло Коцюбинський на декілька днів зупиняється у селі Криворівня на Гуцульщині, куди його запросив фольклорист Володимир Гнатюк. Глибокі враження від життя, звичаїв, обрядів, оригінальності мислення та світосприймання карпатських гуцулів спонукали письменника написати колоритну повість “Тіні забутих предків” (1912) з провідними ідеями: добро та зло; оспівування краси природи Гуцульщини; чистота людських взаємин і почуттів; засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами та інтересами.
Подейкували, що одного разу до нього прийшов старий гуцул і запитав, чи правда, що Коцюбинський має намір описати їхнє життя у своїх творах. Почувши, що це так, гуцул поцікавився далі: “А це правда, що ви плануєте писати не тільки про людей, але й про всіляку нечисть?” Коцюбинський знову підтвердив це. Тоді гуцул запропонував: “То я завтра прийду до вас із своєю дружиною. Ви такої старої відьми більше ніде не знайдете!”
За сюжетом повісті український режисер Сергій Параджанов створив фільм, який став одним із світових шедеврів. “Я чекав такого тексту все своє життя”, — писав він. Новели й повісті Коцюбинського більше схожі на полотна художників, ніж на друковані твори.
Очевидці твердили, що Коцюбинський завжди стежив за своєю зовнішністю. Одягався він модно й сучасно, любив дорогі краватки й золоті запонки. Як головний убір Коцюбинський носив солом’яний бриль. Грошей на одяг не вистачало, але вони з дружиною швидше могли взяти продукти в борг, ніж з’явитися у суспільстві в неналежному вигляді. При цьому письменник багато курив і пив каву, запевняючи, що вона йому зовсім не шкодить. Цікаво, що в його родині кави не вживали, бо вважали її шкідливою.
Дорогою з Італії додому Коцюбинський на декілька днів відвідав село Криворівня на Гуцульщині, куди його запросив фольклорист Володимир Гнатюк.
На початку XX століття відбувається якісний злам у творчості Михайла Коцюбинського. Він створює жанр психологічної новели, виробляє імпресіоністичну манеру письма. У них відчутна рука вже зрілого майстра, який творить новий жанр — жанр психологічної новели.
За два роки до смерті, 1911 року, Михайло Коцюбинський отримав від Товариства прихильників української науки та мистецтва стипендію – 2000 рублів на рік. Це дозволило йому залишити роботу клерка й повністю присвятити себе письменницькій діяльності.
З останньої подорожі в гори повертається з бронхітом. Той дає ускладнення на серце. Почувається настільки погано, що його вмовляють залишитися у львівській лікарні. Та він дотягує до Чернігова. Не встає з ліжка три тижні. “У ті рідкі тепер дні, коли Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітися зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий”, — згадувала Олександра Аплаксіна. Ненадовго одужав. Потім знову не підводиться місяць. Тоді ще три — у клініці в Києві. Йому стає дедалі гірше. Наприкінці січня 1913¬го дружина забирає його додому — надії на допомогу лікарів уже немає.
Він уже не спить ночами. Біля нього чергують то дружина, то найнята доглядальниця. 26 квітня, у Страсну п’ятницю, о 14.25 Михайло Коцюбинський помер. “Я, єдина з дітей, була присутня при його смерті, — писала у спогадах донька Ірина, якій тоді було 14. — Останні його слова були: “Жити хочу, жити!” Йому було лише 48 років.
Письменника поховали на Болдиній горі в Чернігові. Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра заборонила приймати квіти від Олександри, однак у головах покійного поклали саме її вінок, сплетений з цвіту яблуні.
Марія КОСТЕЦЬКА
