У радянські часи заборони всього українського Михайло Брайчевський ще у студентські роки пише працю “До питання про походження українського народу”, а в часи хрущовської “відлиги” — трактат “Приєднання чи возз’єднання?”. На основі історичних фактів він доводить давність української нації, мови та культури та вщент розбиває тезу про возз’єднання.
Книжки дослідника купували, передруковували. Вони принесли йому визнання. Брайчевський розкритикував радянську ідеологему про “спільну колиску” в історії походження російського, українського і білоруського народів.
Народився Михайло Брайчевський 1924 року в сім’ї корінних киян — Юліана і Віри Брайчевських. Закінчив 1949 року історичний факультет Київського університету, де заснував Наукове студентське товариство і став першим його головою. Був організатором першої студентської наукової конференції в університеті, виступив на її пленарному засіданні з доповіддю “До питання про походження українського народу”. Університет закінчив з відзнакою, ще за два роки до його закінчення був зарахований у штат Інституту археології АН УРСР. Працюючи в цьому інституті, вів археологічні дослідження на Переяславщині, Волині, Поділлі, досліджував слов’янські пам’ятки Пастирське, Леськи, Дахнівка, Черепин-Корсунський, Переяслав, Іванківці.
1955 року Брайчевський захистив кандидатську дисертацію “Римська монета на території України” (1959 року вийшла книжкою). Активно друкувався, написав великі розділи до колективних монографій “Нариси стародавньої історії Української РСР” та “Історія Києва”. Але подану 1960 року до захисту докторську дисертацію “Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів)”, в якій підкріплювалася археологічними даними теза Михайла Грушевського про виникнення державності у східних слов’ян уже в антський період, було “завалено”.
У 1966 році Михайло Брайчевський написав трактат “Приєднання чи возз’єднання?”, де блискуче викрив фальш “Тез до 300-річчя возз’єднання України з Росією”. Робота спочатку поширювалася “самвидавом”, а у 1972 році вийшла брошурою в Канаді. Праця написана блискуче, на основі історичних фактів. Залишається дивуватись, як вченому вдалось уникнути ув’язнення, адже письменники лише за вірші могли бути заслані на Колиму.
У своїй праці вчений спростовує тези пропаганди про позитивний вплив “возз’єднання”. Наприклад, про те, що Росія принесла розвиток освіти і науки на нашу землю. Зокрема, Брайчевський наводить статистику перепису 1740 року, де йдеться, що у семи полках Гетьманщини на 1034 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. А після того, як у Російській імперії видано указ про заборону вчитися українською мовою, цей показник значно скоротився. “Ось до якої “цивілізації” відкрила свої двері Україна, опинившись під владою царизму”, — констатує історик.
“Думати, що “возз’єднання” з Росією забезпечило благотворний вплив прогресивної російської культури, що розвивалася, на українську культуру, можна хіба що в порядку гіркої іронії. Бо російська культура в XVI — XVIII ст. перебувала в жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати “благотворний вплив” на українську культуру, але, навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої”, — писав він.
Українська старшина, за словами історика, у переважній більшості складалась з людей, що мали чудову освіту, і тим кардинально відрізнялась від російського боярства, переважно неписьменного або малописьменного.
Брайчевський робить висновок, що численні “возз’єднання” і “приєднання” зміцнювали міжнародну позицію загальновизнаного “жандарма Європи” і послаблювали його контрагентів. Але це не те зміцнення, яким можна пишатися, яке можна схвалювати, виправдати чи простити.
“У 1667 році царський уряд зрадив угоду, досягнуту за тринадцять літ перед тим у Переяславі, і уклав з Річчю Посполитою договір про територіальний поділ України між Польсько-Литовською і Російською державами, внаслідок якого Лівобережна Україна розглядалася царським урядом як завойовані (чи відвойовані) землі. Отже, це був акт загарбання лівобережних земель України російським царизмом, вияв колоніальних тенденцій, притаманних йому протягом усього його існування”.
За це й за підпис під протестним зверненням інтелігенції до керівництва СРСР (“Лист 139-ти”) у 1968 році вченого було звільнено з роботи. Компартійна влада вимагала від Михайла Брайчевського визнання у пресі помилковості власних висновків, публічного “каяття”, а не домігшись свого, зробила все, щоб науковий світ забув ім’я вченого: понад десятиліття його не друкували, забороняли покликатися на його праці, не допускали на наукові конференції, не давали працювати за фахом. Працюючи “в шухляду”, Михайло Брайчевський написав у ті роки низку монографічних досліджень і десятки статей, частину з яких не опубліковано й досі.
Доктор історичних наук Леонід Залізняк вважав, що мало хто усвідомлює, що Брайчевський був ще й знаним авторитетним палеоетнологом. Тобто людиною, яка досліджувала етногенез стародавніх народів, перш за все слов’янства і українства. Про його концепцію україногенезу мало хто говорить.
“Слід сказати, що зараз є три головні версії походження українського народу: це так звана трипільсько-арійська версія, ранньосередньовічна і пізньосередньовічна версії походження України.
Так от найраніше формувалася ранньосередньовічна версія. Її автором був відомий український історик Михайло Грушевський. Суть цієї версії зводилася до того, що українці своїм корінням опускаються в епоху антів (ранньосередньовічну) і через Київську Русь, міняючи свої етноніми, доживають до нашого часу.
Білоруський та російський етноси виглядають як відгалуження від українського етнічного дерева, білоруси десь в XI, а росіяни — у XII столітті. Причому ця версія походження українців завоювала свою аудиторію і була панівною у Східній Європи до революції і навіть після революції, ніхто з нею не сперечався.
Спираючись на власні розробки і на праці інших авторів, Брайчевський обстоював справедливість версії Грушевського, що українці своїм корінням сягають доби антів. Як і Грушевський, він аргументовано показує, що білоруси і росіяни — молоді східнослов’янські етноси, які відгалузилися від корінного стовбура, що ріс у північно-західній Україні... Якщо українцям десь 1500 років, то народження білорусів — це десь 1000 років тому, а росіян — 800 років тому”, — зазначав Залізняк.
Книжки Брайчевського — а їх розкуповували одразу та передруковували механічно — принесли Брайчевському світове визнання. Цікавою була його розвідка про існування “Аскольдового літопису”. У своїх дослідженнях Михайло Брайчевський стверджував, що напівлегендарний Кий був абсолютно реальною історичною особою, полянським князем; що знаменитий Аскольд не варяг, а правитель полянської династії Києвичів! Брайчевський обгрунтовано розкритикував радянську теорію про “спільну колиску” — єдність походження російського, українського та білоруського народів.
До тисячоліття хрещення Русі вчений написав фундаментальне дослідження “Утвердження християнства на Русі”. Коли з книжкою ознайомився папа Іван Павло ІІ, він запросив українського вченого на аудієнцію до Риму. Але влада не випустила Михайла Брайчевського в закордонну поїздку “за станом здоров’я”.
Від 1970 року Брайчевський знову працював в Інституті археології та щорічно проводив розкопки в Києві у “граді Ярослава”. Через два роки за публікацію в журналі “Київська старовина” праці Максима Берлінського “Історія міста Києва” Брайчевський був знову звільнений з інституту як такий, що не пройшов конкурсу. З продажу було вилучено навіть карту стародавнього Києва, в якій згадувалася одна з робіт ученого.
Михайло Брайчевський був одним із засновників Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, розробив його статут, склав проєкт рішення про заповідні історико-архітектурні зони столиці.
Наприкінці 1980-х років учений повертається до активного наукового життя. 1988-го він підготував монографію “Утвердження християнства на Русі”, за яку 1993 року був відзначений Премією фонду Антоновичів (США). 1989-го захистив докторську дисертацію (“Східні слов’яни у I тис. н. е.”). Автор понад 600 праць, низки монографій, з яких частину надруковано вже після його смерті. Брав участь у створенні Народного Руху.
Помер Михайло Брайчевський 2001 року. Похований на Байковому кладовищі.
Катерина КУБАЄВСЬКА
