Військо господаря Молдовії Івоні Воде Лютого з допомогою козаків гетьмана Свирговського перемогло більш численне волосько-турецьке військо.
Відносини між Туреччиною і Молдовією загострилися у 1574 році, коли турки зажадали подвоєння данини від молдовського правителя (господаря) Івоні Воде на прізвисько “Лютий”, який був васалом Оттоманської порти.
Султан Селім ІІ (третій син султана Сулеймана І і Хюррем Султан, відомої нам як Роксолана), який правив тоді Оттоманською Портою, заявив, якщо Воде відмовиться заплатити, то завжди знайдеться інший, ласий до посади правителя, хто заплатить цю данину. Молдавському господареві також наказали прибути до Стамбула й прозвітувати про своє правління перед султаном.
Івоня скликав своїх бояр, розповів їм про ситуацію, що склалася, особливо акцентувавши на тому, що небезпека загрожує не тільки йому одному, а й усьому народові. “Навіть якщо я пожертвую собою, це не врятує моїх підданих. У султана в запасі інша людина, яка готова платити 120 тисяч червонців на рік, а така сума розорить Молдовію. При цьому, якщо тепер, без будь-яких підстав з нашого боку, вимагають подвійну данину, то потім можуть вимагати і потрійну, і четвірну”.
Господар відмовив своєму сюзеренові й почав готуватися до війни з ним. Розуміючи, що його власних сил недостатньо для успішного протистояння, він спробував заручитися підтримкою впливових сусідніх держав. Одним із перших, до кого він звернувся за допомогою, був тогочасний король Польщі Генріх III Валуа. Господар Молдовії прохав, щоб він оголосив у Львові, Кам’янці й інших містах заклик до всіх охочих допомогти у війні проти османів. За це Івоня Воде готовий був заплатити великі гроші, бо для нього не гроші були важливі, а незалежність краю. Однак Генріх відмовив йому, сказавши, що з Османською імперією він уклав мир і не дозволить своїм підданим брати участь у війні.
Воде, діставши відмову, послав відразу послів просити про допомогу козаків. Господар запропонував їм таку оплату, яку вони самі визначать. Він двічі посилав послів, а потім запросив їх особисто до свого табору для розмови. В українській народній пісні того періоду прохання Івоні Воде подається такими словами:
“Ой ми Волохи, ми християни, Та не милують нас бусурмани, Ви, козаченьки, за віру дбайте, Волохам-християнам на поміч прибувайте!”
Запорізькі козаки, незважаючи на заборону Генріха, вирішили допомогти молдованам у війні проти Селіма. У Молдовію відправився загін чисельністю до 600 чоловік (за іншими даними козаків було 1200 — 1300) на чолі з низовим гетьманом Іваном Свирговським (інші варіанти написання прізвища — Сверчевський, Свирчовський або Свірговський), який прибув у Сучаву 20 березня 1574 року.
До табору молдовського господаря гетьман приїхав разом зі старшиною: полковниками Соколовським, Козловим, Берзаном, Стефаном Стуженським, Яничем і Браслаєвським. Як тільки козаки наблизились до табору, Івоня зі супроводом виїхав їм назустріч. На честь козаків був влаштований бенкет, наприкінці якого правитель Молдовії наказав винести козакам золото, що лежало на срібних тарелях. Козаки частково зі скромності та з подиву відмовилися від таких багатих дарів, але Воде та його старшина наполягли, щоб вони взяли платню.
На честь козаків був влаштований бенкет, наприкінці якого їм винесли золото, що лежало на срібних тарелях.
Івоня виголосив промову та подяку козацькому лицарству. На що Свирговський йому відповів, що не золото привело козаків сюди, бо воно для них на останньому місці, а бажання допомогти християнській державі в боротьбі проти невірних.
За словами італійського історика Алессандро Гваньїні, після прибуття в Молдову козацький ватажок заявив: “Нас до тебе, Іване, привели не гроші, про які ми мало дбаємо, а бажання розгромити цього ворога. Тому ми не турбуємося про платню. Нам буде досить того, що ми проженемо звідси ворога й заспокоїмо тебе. А як ти нас за це винагородиш — покаже час. Ми зовсім не боїмося турецької сили. А щодо кінця цієї війни, то ми покладаємося на Господа Бога. Ми якнайстаранніше будемо прагнути того, щоб оборонити тебе від твого ворога”
Тим часом, коли до Селіма ІІ дійшла звістка, що Івоня не виплатить йому данину, він наказав послати проти молдовсько-козацького війська армію з 30 000 підлеглих йому волохів та 2000 угорців. На чолі цієї армії він поставив місцевого аристократа Петра Кульгавого, і навесні 1574 року той разом зі своїм братом Олександром, господарем Волощини, вступили на територію Молдовії. Від Селіма вони отримали наказ спіймати непокірного Воде й доправити його до столиці імперії.
Молдовсько-козацьке військо також готувалося до бою. Від спійманого турецького воїна союзники довідалися, що османське військо, яке нараховувало більше як 100 000 воїнів, дуже втомилося тривалим переходом і вирішило відпочити.
Звістка про те, що його головний ворог у боротьбі за престол Молдовії Петро Кульгавий зумів втекти, дуже засмутила Івоню Воде.
Свирговський, отримавши від Івоні допомогу 6000 досвідчених молдовських воїнів, наказав без зайвого шуму підійти якомога ближче до ворожого табору, який розмістився біля села Жиліште, що поблизу міста Фокшани. Він оточив і взяв у полон 40 жовнірів, які стояли на варті. Вартові доповіли, що всього в турків 103 000 вояків. Із них 70 тисяч були волохами, 30 тисяч — турками, а ще три тисячі – угорцями. І всі вони зовсім не очікують нападу, запевняли полонені.
Гетьман відразу послав гінців до господаря. Воде зі своїм військом зненацька напав на ворога з трьох сторін, а з четвертої у наступ пішли вояки Свирговського. Серед турків і волохів почалася паніка, їхнє військо було розгромлене.
Івоня Воде.
Ось як перебіг битви описує А. Гваньїні: “Свирговський просив усіх іменем Бога, щоб вони, якщо хочуть вчинити щось добре, йшли якомога швидше та якомога тихіше для того, щоб зненацька заскочити ворога. Тоді вони натрапили на його сторожу, якої було сорок кінних. Вони оточили її і схопили. Від цих полонених вони дізналися про все. Свирговський дав знати про це Івоні й попросив, щоб той якнайшвидше прибув задля здобуття безсумнівної перемоги. Івоня не забарився і, прибувши зі своїми, розділив їх на три частини. Тоді Свирговський вдарив з одного боку на табір, а Івоня — з трьох інших боків, дружно здійнявши крик. Валахи, прокинувшись, перелякалися. Вони не могли ні боронитись, ні втікати, бо відпустили коней пастися”.
Івоні Воде й козакам дісталася величезна здобич. Літописці повідомляли, що все османське військо було знищене, а врятуватися вдалося лише одиницям. Серед них були і господар Волощини і його брат. Звістка про те, що його головний ворог у боротьбі за престол Молдовії Петро Кульгавий зумів утекти, дуже засмутила Івоню Воде. Він ніяк не міг у це повірити й чотири дні наказував своїм воїнам перевіряти трупи вбитих ворожих воїнів у надії знайти в купі тіл загиблого суперника. Але марно.
Молдовсько-козацьке військо рушило далі й захопило Семигород. Взявши його, військо рушило до нижнього Дунаю, до Браїлова. Івоня послав листа до османського коменданта з вимогою видати йому Петра Кульгавого та його брата. Але, отримавши відмову, він наказав пробити мури та атакувати місто. Гетьман Свирговський, взявши під своє командування 6000 молдован, уночі підійшов до османського табору й на світанку здійснив на нього атаку, розбивши повністю противників і забравши у них великі військові трофеї.
Далі він взяв в облогу замок Браїлов, але він витримав 4-денну облогу. Османи послали на підмогу розбитим військам 16 000 воїнів. Гетьман Свирговський з 9000-м молдовським військом пішов проти них і повністю розбив, знищивши, за переказами, 7000 османських вояків.Згодом гетьман Свирговський на чолі об’єднаної козацько-молдовської армії здобув ще декілька блискучих перемог над татарсько-османським військом.
Однак битва біля Кагульського озера, яка відбулася у червні 1574 року, стала для українських козаків і їхнього гетьмана фатальною. Через зраду одного з молдовських воєвод союзникам не вдалося вчасно довідатися про перехід через Дунай 200-тисячного турецького війська. Коли ж вони про це дізналися, було вже запізно. У кривавій битві армію Івоні Воде було розгромлено. Самого господаря турки захопили в полон і жорстоко вбили, попри обіцянки зберегти життя. Козаки на чолі зі Свирговським чинили запеклий опір, але також були переможені. Невелика група з них потрапила в полон, решта воїнів загинули.
Іван ГАВРИШ
