Граційна, одягнена в рожеву кофтинку та сіру спідницю. Волосся — біло-сиве, а очі — блакитні, мов карпатські водоспади. Так у селі Шешори, що на Прикарпатті,
описують гуцулку Ксеню у 70-річному віці. Ту саму, якій на трембіті, лиш одній у цілім світі розказують про любов!
Історія написання пісні “Гуцулко Ксеню” для мешканців цього села однозначна. “Вона — про нашу Ксенію Бурачинську-Данилишин, — каже 64-річна Галина Братівник, яка досліджує історію походження цього хіта. — Хоч авторство пісні приписують одразу двом людям — Роману Савицькому та Ярославу Барничу — я вважаю, що написав цей шлягер саме перший”.
Ксенія Бурачинська-Данилишин народилась у селі Шешори 1924 року в сім’ї лісничого та вчительки.
“Часто в їхньому будинку проводились студентські вечори. На одному з таких улітку 1937 року зустрілись вчитель, родом з Львівщини, двоюрідний брат матері Ксені, Роман Савицький, та Іван Недільський, директор Коломийської гімназії, — розповідає Галина Братівник. — На святі обирали “Королеву вечора”, і саме Ксеня отримала такий титул. А як подарунок вона попросила, аби дядько Роман написав для неї пісню про гуцулку. Та таку — щоби вся Гуцульщина співала! Той добре знався на музиці, хоч спеціальної освіти не мав. Разом з Іваном Недільським, який мав із собою гітару, в залі будинку Бурачинських вони за дві години написали “Гуцулку Ксеню”. Роман Савицький — слова, Іван Недільський — музику”.
Жінка розповідає, що через декілька років після того, як була написана пісня, до села дійшов її інший варіант: з трішки зміненими словами й музикою. “Це була оперета Ярослава Барнича, — додає пані Галина. — Він розповідав, що нібито покохав дівчину з Перегінська Рожнятівського району і для неї створив цей хіт. Але чому тоді всі місцеві знали “Гуцулко Ксеню” ще до того часу?” 64-річна Марія Титаренко, заступниця директора місцевої школи, додає: “У Шешорах була традиція проводити своєрідні аукціони, де хлопці викуповували букети для дівчат. На таких вечірках “Гуцулко Ксеню” не змовкала. І це було ще до того, як Ярослав Барнич заявив про створення пісні”.
ЯК СКЛАЛАСЬ ДОЛЯ ГУЦУЛКИ КСЕНІ?
У 1938 році родина Бурачинських емігрувала — спершу до Словаччини, згодом до Австрії, Німеччини і врешті оселилась у США.
“У Чикаго Ксенія вийшла заміж за українця Ярослава Данилишина, народила двійко дітей”, — каже пані Галина, поки йдемо селом до 74-річної Марії Біленчук, сусідки Бурачинських. Ксенія приїздила до Шешор у 1994 році й гостювала в пані Марії.
“Спершу вона хотіла оселитись у готелі, але не знайшла місця, — каже Марія Біленчук. — Тож я і прийняла її з чоловіком у себе. Ксеня з Ярославом гостювали в нас 10 днів. Часто ходили до будинку, де вона жила. Але Ксеня на нього не претендувала”.
Пані Марія каже, що 70-річна Ксеня і тоді вражала красою.
“Очі блакитні, мов наші водоспади, гарне сиве волосся, дуже статна і граційна, — пригадує жінка. — Пам’ятаю, часто носила рожеву кофтинку та сіру спідницю. А як вона любила співати! І “Гуцулко Ксеню”, і “Маки червоні”... Українську мову, до речі, Ксенія знала чудово”.
Пані Марія згадує, що особливо Ксеня та Ярослав любили смакувати варениками з картоплею зі шкварками та українським борщем. “Казали мені, що якби я поїхала до Чикаго і там такого наварила — стала б мільйонеркою”, — сміється сусідка.
За словами пані Марії, про чоловіка Ксені пам’ятає мало. Він родом з Тернопільщини, походив із вчительської родини. А в США працював ветеринаром. “Коли вони до нас приїжджали, Ярослав хворів і був не дуже говірким”, — додає пані Марія.
Повернувшись до США, Ксеня не забувала своїх гостинних знайомих із рідного села.
“Присилала нам на свята листівки, солодощі, — каже пані Марія. — А ще дарувала мені американські кросівки, курточки, халати, спідниці такі файні! А коли через 10 років після цього я потрапила в лікарню, то Ксенія звідкілясь дізналась про мою ситуацію. Приїхали пани зі Львова й вручили мені нічогеньку суму на лікування. Я була дуже вдячна!”
До речі, Ксенія Данилишин-Бурачинська померла у 2017 році в Чикаго.
“ОБІЦЯЛИ, ЩО ЗРОБЛЯТЬ ТУТ МУЗЕЙ, АЛЕ...”
Ну що ж — ідемо до будинку, де жила Ксенія Бурачинська. Спершу пробираємось зарослою галявиною. Аж ось — двоповерхова будівля: старенька, з вибитими вікнами й обваленим дахом. Біля будинку нас чекає чоловік пані Галини — Дмитро Біленчук. “Колись мій батько та його брат будували цей дім на 11 кімнат”, — каже він.
Заходимо всередину. Навколо — багато сміття. “Після того, як Бурачинські емігрували, в будинку організували школу, — розповідає пан Дмитро. — Потім тут був офіс лісництва. А за часів Незалежності будинок викупили. Обіцяли, що зроблять тут музей, але результату — жодного! Дуже прикро...”
Поки будинок не приватизували, там регулярно прибирали місцеві. Утім нині люди не наважуються це робити — все ж приватна територія.
А 38-річний Іван Соколюк, староста села, каже, що планує встановити у Шешорах пам’ятник гуцулці Ксені. “Утім наразі фінансів для цього бракує”, — додає він.
Без перебільшення, справжнім музичним пам’ятником Ксенії Бурачинській стала пісня, написана її дядьком. “Її співали на моєму весіллі, весіллі мого брата, моїх батьків, — каже 27-річна Світлана Огірко, секретарка сільради. — Та й не лише в Карпатах — по всій Україні вона лунає!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменницею Оксаною Луцишиною