Сьогодні без закордонного паспорта ви законно не перетнете межі України. Так само було й більше ста років тому. У 1917-му, після Жовтневої революції, громадяни Української Народної Республіки стали отримувати документи для виїзду за кордон.
Тоді Олександр Шульгін, секретар у закордонних справах, визнав “принципіально бажаним видачу громадянам Української Республіки, що бажають виїхати за кордон, закордонних паспортів від Української Республіки”.
“Було 2 види українських закордонних паспортів — дипломатичні і звичайні, — розповідає "Експресу" Катерина Петриченко, історикиня, аспірантка Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. — Дипломатичні, як йдеться в документах Центральної Ради, видавали “виключно дипломатичним членам заступництв Республіки і їхнім родинам, а також особам, котрі виїжджають за кордон з дипломатичними дорученнями”. Такий паспорт не мав терміну дії, і за його виготовлення не сплачували податку”.
— Який вигляд мали дипломатичні паспорти УНР?
— Переважно вони мали лише чотири сторінки, написи велись двома мовами — українською і французькою (мовою дипломатичного спілкування у той час). У документі вказувалось ім’я, прізвище та посада власника, і що керівництво просить не чинити “ніяких перепон при переїзді чи проживанню повсюди”. Паспорт також містив фото та підпис власника, а на останній сторінці було місце для проставляння віз.
У документі могли давати опис особи — особливі прикмети, характеристику постаті, волосся, обличчя тощо. До прикладу, в паспорті голови Ради Міністрів УНР В’ячеслава Прокоповича можна прочитати, що власник народився у 1880 році у місті Києві, був шатеном середнього зросту.
Після звільнення з посади дипломатичний паспорт слід було здати, взамін особі могли видати звичайний закордонний.
Закордонний паспорт громадянки ЗУНР Софії Русової.
— А яким був цей документ?
— Такі паспорти були на 24, 16 або 4 сторінки. Найбільший, на 24, мав жовтуваті сторінки — з гербом-тризубом на кожній, обгортку синього, сірого чи фіолетового кольорів.
Записи велись українською та французькою, часом німецькою. У цей документ також вписували характеристику особи, іноді додавали інформацію про належність до певної релігії. Наприклад, у паспорті громадянина Володимира Панькова, виданому в жовтні 1919 року, хоч документ містив і фото, вказано, що чоловік має темні волосся, брови та вуса, сірі очі, середній зріст і є греко-католиком.
Паспорт на 16 сторінок мав жовтувату обкладинку із синьою рамкою, а всередині сторінки були блакитними. Видавали його зазвичай на пів року, але могли продовжити до 2 років. У паспорті була інформація про власника, часом — і про його дружину, дітей, батьків. Наприклад, в паспорті берейтора (фахівця з навчання коней та верхової їзди) Івана Павленка, окрім даних про те, що він був високим на зріст шатеном з карими очима, вказувалось також, що він “був повінчаний панотцем 1-ї Стрілецької Запорізької дивізії в таборі Вадовице з громадянкою удовою Фаїною Янушевською, 29 років, православною”.
Паспорт на 4 сторінки був у форматі А4, чорно-білий. Його було зручно носити хіба що згорнутим.
З утворенням ЗУНР паралельно функціонували також паспорти цієї республіки.
— Який пакет документів потрібен був для виготовлення паспорта та скільки це коштувало?
— Аби виготовити документ у ЗУНР, потрібно було звернутись до повітового комісаріату, описавши ціль подорожі та місцевість, в яку їде особа. Слід було подати посвідку тотожності особи, виставлену громадським урядом і затверджену місцевою або найближчою військовою владою, разом з описом особи; фотографію, підтверджену на звороті громадським урядом; штемпель у сумі 35 крон.
Для паспорта УНР потрібні були такі ж документи. Оплатити треба було “за заготовчу вартість паспортної книжки” — до 50 гривень, та 350 — за виданий паспорт. Закордонні паспорти УНР та ЗУНР видавали до кінця 1923 року.
Читайте також про те, чому історики не знають, де перебувають рештки майже всіх українських гетьманів
