Рівно 51 рік тому у цей день учасник українського руху опору в СРСР Василь Макух вчинив акт самоспалення на Хрещатику. Таким чином він виступив проти радянського вторгнення в Чехословаччину.
Люди спалювали себе живцем тодi, коли не могли бiльше в собi утримувати протест проти свавiлля влади. Їх назвали "живими смолоскипами". Такими свого часу стали поляк Ришард Сiвець, чех Ян Палах, українець Василь Макух. Що змусило їх зважитися на такий вiдчайдушний крок тодi? Чи не була даремною їхня самопожертва? I чи дiйсно варто жертвувати життям навiть заради високої мети?
Про це говоримо з Iриною Єзерською, iсториком, науковим спiвробiтником Нацiонального музею-меморiалу "Тюрма на Лонцького", та Ренатою Жилаковою, викладачем чеської мови й iсторiї Ужгородського нацiонального унiверситету.
— Публiчний протест проти влади через самоспалення — заради чого тодi люди вiдважилися на таку самопожертву?
Р. Жилакова:
— Подiї, про якi ми говоримо, — це час тоталiтаризму. У Чехословаччинi в квiтнi 1968 року уряд розробив програму реформ, якi давали певне послаблення для народу. Але таке реформування аж нiяк не подобалось Москвi. Союз боявся виступiв, боявся контрреволюцiй. Влада Чехословаччини була загнана у глухий кут, а вже в нiч з 20 на 21 серпня 1968 року в Прагу та Брно вступили вiйська країн Варшавського договору. Одномоментно на територiї країни опинилось 750 тисяч солдат, 6 тисяч танкiв, тисяча лiтакiв. 70 людей загинули, а ще 700 були пораненi.
Люди були шокованi таким поворотом подiй, адже сподiвались, що реформи змiнять стан справ на краще. Тому почались страйки, демонстрацiї, якi, однак, не давали ефекту. Саме на цьому тлi й з'явились такi герої, як Сiвець, Палах чи Макух, що спалювали себе живцем на знак протесту.
— Чому вони вибрали саме таку форму спротиву? Чи мали когось за зразок?
Р. Жилакова:
— Найпершим себе публiчно пiдпалив поляк Ришард Сiвець — 8 вересня 1968 року. Знаємо, що його надихнув героїчний вчинок буддiйського монаха Тхiть Куанг Дика, який пiдпалив себе 11 червня 1963 року. Монах сiв у позу лотоса, облив себе бензином, а iншi буддисти його пiдпалили. Протест цього "смолоскипа" був пов'язаний з утисками буддистiв владою Пiвденного В'єтнаму. Цiкаво, що нi Василь Макух, нi Ян Палах не могли знати про акт самопожертви Сiвеця, адже цю iнформацiю замовчували. Тож вони свої вчинки здiйснили, також взявши за зразок акт самоспалення буддiйського монаха.
— За яких обставин згорiв за iдею перший "смолоскип" антитоталiтарного протесту в Польщi?
I. Єзерська:
— Поляк Ришард Сiвець виступав проти окупацiї Чехословаччини вiйськами країн Варшавського договору. Сiвець був затятим антикомунiстом, вiн постiйно розповсюджував листiвки iз закликами виступати проти влади. А перед днем, коли заради iдеї вiн вчинив акт самоспалення, Ришард записав на аудiоплiвку звернення до людей, до тих, у кого "була ще хоч iскра людського", просив "почути його крик" та опам'ятатись.
8 вересня 1968 року на "Стадiонi Десятилiття" у Варшавi чоловiк облив себе розчинником i пiдпалив на очах у 100 тисяч людей. Вогонь намагались загасити, але врятувати Ришарда не вдалось — вiн загинув на четвертий день пiсля спалення, у нього було обпечено 85 вiдсоткiв тiла. Його акт протесту тривалий час був нiкому не вiдомим -- про нього дiзнались щойно пiсля смертi Яна Палаха. Саме тому й реакцiї на цю подiю не було — свiтова спiльнота про це просто нiчого не знала.
— А через два мiсяцi акт самоспалення здiйснив i українець. Як це було?
I. Єзерська:
— Так, українського героя звали Василь Макух. Йому було лише 40 рокiв, вiн мав дружину та двiйко малих дiтей, брав участь у визвольнiй боротьбi, був вояком УПА, згодом вiдбув десять рокiв на засланнi за зраду батькiвщини та збройний опiр.
Макух нiколи не приховував свого ставлення до радянської влади. Вiн багато листувався, а кожен лист пiдписував "Слава Українi!" Й завжди знав, що саме за свою країну вiддасть життя — тому навiть не хотiв створювати сiм'ї. Зрештою, окупацiя Чехословаччини стала останньою краплею для українського патрiота. Протестуючи проти русифiкацiї, комунiстичної тоталiтарної системи, пiдневiльного колонiального становища України та агресiї Союзу проти Чехословаччини, Василь Макух без краплi сумнiву зважився на страшний, але обдуманий вчинок.
— Як скiнчилось життя сильного духом патрiота?
I. Єзерська:
— Дату 5 листопада борець вибрав невипадково — саме напередоднi святкування рiчницi Жовтневої революцiї. Василь зайшов у будинок №27 на Хрещатику, облив себе, вибiг на вулицю та пiдпалив. Вiн горiв i кричав: "Геть окупантiв! Хай живе вiльна Україна!" На вулицях в той час було чимало мiлiцiї та агентiв КДБ у цивiльному. Вони одразу ж кинулись гасити Макуха i розганяти свiдкiв цього "полум'яного" протесту.
Чоловiка вiдвезли до лiкарнi, й лiкарям дали чiтку вказiвку: врятувати за всяку цiну. Не тому, що КДБ раптом стало гуманним, а тому, що там не вiрили у можливiсть однiєї людини органiзувати таку акцiю, а були переконанi, що Макух належав до пiдпiльної нацiоналiстичної органiзацiї. "Смолоскипа" не врятували — вiн помер наступного дня, маючи 70 вiдсоткiв обпеченого тiла. Коли перед цим йому дорiкнули, мовляв, через такий крок залишаєш сиротами двох дiтей, Василь вiдповiв: "Вони ще пишатимуться мною, а нинi ми всi — сироти, Україна — сирота".
— Чи мало самоспалення українця якiсь наслiдки?
I. Єзерська:
— Найбiльшi наслiдки такого вчинку Макуха вiдчула на собi його родина -- на допитах повiдбивали нутрощi в сестри Василя Параскеви, перерили хату в дружини Лiдiї i залишили її з малими дiтьми без засобiв до iснування. Лише за кiлька рокiв дружина "смолоскипа" змогла влаштуватись на роботу кухарем.
В Українi ж усiляко намагались замовчати про самоспалення. Сiм'ї загиблого спершу не хотiли повiдомити причину смертi, їх постiйно тримали пiд конвоєм. На похоронi Макуха КДБ проводило оперативну зйомку — дуже боялись, аби про такий протест не довiдалось бiльше людей. Та, попри утаємниченiсть, увечерi 5 листопада iноземнi радiо передали: "Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комунiстичного тоталiтаризму, поневолення українського народу й агресiї проти Чехословачинни, здiйснив акт самоспалення. Перед цим безпрецедентним i мужнiм вчинком українця-патрiота схиляє голову вся свiтова спiльнота".
На жаль, iншої реакцiї у свiтi не було. Та що там казати — Василя Макуха Героєм України й досi не визнала наша влада!
— Якщо такi акцiї не мали резонансу, то чому ж люди i далi себе спалювали?
Р. Жилакова:
— Можливо, вони не мали значного впливу одразу, але цi жертви точно не були непотрiбними. У сiчнi 1969 року свiт дiзнався про ще одного героя, який цiною свого життя розповiдав правду про окупацiю. Молодий 20-рiчний студент унiверситету, який штудiював фiлософiю, на Вацлавськiй площi у центрi Праги облив себе бензином та пiдпалив. Ян Палах був побожною людиною, його любили та поважали друзi.
Як i всi, вiн був шокований рiзким поворотом подiй у Чехословаччинi. Ян постiйно брав участь у страйках та демонстрацiях, але бачив, що це нiчого не дає. Тому добре продумав i спланував свою операцiю. Три днi його намагались врятувати, та 19 сiчня Ян помер вiд опiкiв.
Його смерть викликала негайну реакцiю суспiльства, у тому числi студентiв. Мiсцем смутку стала Вацлавська площа — там стояла почесна варта, був органiзований траурний хiд. Вклонитись Палаховi прийшло десять тисяч людей. Мiстом прокотились вуличнi демонстрацiї, але вони не набули такого розмаху, як чекав Ян Палах. Реакцiя влади була дуже спокiйною — це була їхня хитрiсть. Вони навiть офiцiйно дозволили похорон "смолоскипа", аби про це швидше забули люди.
Наступного року спецслужби знищили його могилу — ексгумували тiло, спалили та поховали у рiдному мiстi Палаха. Тож не було куди приходити й вшановувати героя. Але його жертва не була марною — через двадцять рокiв саме iз вшанування героїчного подвигу Яна Палаха почались подiї, якi увiйшли в iсторiю як Оксамитова революцiя.
— Цих людей ще називали самогубцями. Яка рiзниця мiж небажанням просто жити i не могти жити за тою мораллю i принципами, якi нав'язує влада?
I. Єзерська:
— У цих героїв самоспалення не було просто небажанням жити. Це була єдина можлива форма протесту в той час, коли iнтелiгенцiя була на засланнях, коли за iнакодумцями стояло по двоє-троє агентiв спецслужб. Це був єдино можливий спосiб гучно висловити свою протестну думку.
Радянська психiатрiя трактувала самогубство як патологiю, крок психiчно неврiвноваженої людини. Авторитетний український психiатр, дисидент, полiтв'язень Семен Глузман вважає, що такi вчинки "живих смолоскипiв" — це не патологiчне вiдхилення, а одна з форм протесту. Хтось для цього вибирає слово, iнший — творчiсть, мистецтво. А цi люди зважилися на дуже трагiчний i страшний крок, але тому, що iншого вибору в них не було. Цi люди прагнули, аби почула їхнiй протест не тiльки система, влада, а щоб почули iншi небайдужi.
Р. Жилакова:
— Коли Яна Палаха привезли у клiнiку пластичної хiрургiї, вiн кожному говорив, що не є самогубцем. Мотиви його вчинкiв були цiкавi для психiатрiв та психологiв, тож його оглядали й цi лiкарi. Вони дiйшли висновку, що вiн був душевно здоровим, але пiддався макросоцiальному стресовi. Не йшлося про самогубство — це був демонстративний акт протесту.
Найбiльше, чим цiкавився герой, який помирав на лiкарняному лiжку, — це тим, як люди реагують на його вчинок. Ян Палах хотiв зробити себе причиною наступної боротьби за демократiю. Ян чекав ланцюгової реакцiї — у прощальному листi вiн навiть пiдписався "Смолоскип №1", чекаючи, що будуть й iншi.
I так справдi сталось — лише до кiнця 69-го року були вчиненi чотири смертельнi акти самоспалення. Усi вони наближали перемогу над комунiстичним режимом.
Читайте також фоторепортаж з унікальної підпільної друкарні.
