Питання відновлення доброго імені учасників українського визвольного руху, особливо членів ОУН і вояків УПА, завдяки подвижництву багатьох істориків та політиків, уже не є таким актуальним, як це було ще зовсім недавно. Членів цих та інших українських структур, які воювали за самостійну державу, визнано борцями за незалежність України.
І вже мало хто згадує, як ще зовсім недавно деякі діячі у Польщі, Росії та інших країнах навперебій заперечували визвольну суть українського націоналістичного руху, звинувачуючи його представників у всіх можливих і неможливих непрощенних гріхах.
Гадаю, тим несподіванішим для багатьох буде дізнатися, що заслуги ОУН і УПА на Заході вперше були належно оцінені в час, коли українські націоналісти все ще воювали з ворогами.
Тут варто зазначити, що об’єктивно оцінювати роль і значення українського націоналістичного руху західні, зокрема американські, ЗМІ почали відразу після завершення Другої світової війни та переходу до “холодної війни”. Як і американські політики, які особисто зустрічалися з лідерами визвольного руху в Україні.
Так як це зробив сенатор від штату Нью-Джерсі Говард Александер Сміт, котрий 1947 року під час свого візиту до Європи відвідав табори “ді-пі” (Displaced Persons — переміщених осіб), де зустрівся і з лідерами українського руху опору.
8 серпня 1951 року уряд США визнав заслуги ОУН у боротьбі з більшовиками та нацистами і виключив її з переліку “заборонених організацій”.
Згодом сенатор Сміт регулярно порушуватиме у Конгресі США питання незалежності України і боротьби УПА. При цьому з ним тісно співпрацюватиме і постачатиме інформацією один з чільних представників української діаспори в США, професор Лев Добрянський.
Зокрема, сенатор говоритиме про український рух опору у виступах 17 січня 1951 та 28 травня 1952 років. А 15 липня 1953-го на засіданні комітету з міжнародних справ Палати представників США А. Сміт заявить: “Мене глибоко зацікавила Україна та велика мужність її людей, які постійно чинили опір тоталітарній диктатурі Радянської Росії. Усі... із співчуттям приєднаються до вшанування мужнього керівництва покійного генерала Тараса Чупринки, командира ще воюючої Української повстанської армії (УПА), яка діє в політичному та військовому планах за “залізною завісою”.
Всі люди, які вірять у свободу, відчували біль втрати, коли генерал Чупринка загинув у бою з російськими військами МВС 5 березня 1950 року в Західній Україні. Коли вільний світ дістав звістку про смерть, його оплакували не лише українці, а й литовці, хорвати, словаки, поляки, угорці, грузини, латиші, козаки, туркестанці та багато інших, котрі добре знали, за яку справу він воював і за яку його Українська повстанська армія досі мужньо бореться. Народ Америки та народи вільних націй не можуть не бути натхненними героїзмом цих невтомних борців за свободу за “залізною завісою”.
Серед засобів масової інформації одним з перших розповіло своїм читачам про бандерівців американське інформагентство Асошіейтед прес, кореспондент якого 16 вересня 1947 року у Німеччині взяв інтерв’ю в командира одного з відділів УПА, що незадовго до цього пробився в американську зону окупації.
До інформування американських читачів про діяльність УПА доклалася й газета “Нью-Йорк таймс”, один зі “стовпів” американської журналістики. Так, 4 лютого 1948 року це видання у власній кореспонденції з Варшави розповіло своїм читачам про героїчний бій і загибель українських повстанців з підпільного шпиталю неподалік Сянока, які, прийнявши бій і вистрілявши усі набої, скоїли самогубство, щоб не потрапити до рук ворога. У червні того ж року — ще одна публікація в американській пресі про масову підтримку українцями дій УПА.
18 вересня 1948-го очільник військової адміністрації американської зони окупації Німеччини генерал Люсіус Клей доповів своєму керівництву про вояків Української повстанської армії, які пробилися на Захід і були там інтерновані, акцентувавши при цьому, що УПА бореться за незалежність України.
1 липня 1949 року назва “Українська повстанська армія” вперше прозвучала з трибуни Конгресу США. Того дня член Палати представників Лоуренс Сміт зі штату Вісконсин, критикуючи фарисейську (на його погляд) підтримку Московою конвенції проти геноциду, пояснив своє обурення тим, що насправді СРСР сам проводить геноцид щодо інших народів, зокрема й українського.
Щоб аргументувати свою позицію, Л. Сміт прочитав іншим конгресменам текст “просвітницької” статті відомого діяча української діаспори, професора Степана Смаль-Стоцького, надруковану в англомовному журналі “The Ukrainian Quarterly”. Серед іншого там згадувалася боротьба УПА як один з чинників дестабілізації ситуації всередині комуністичного режиму.
Інформаційну кампанію щодо ОУН і УПА проводили й організації української діаспори США, котрі друкували статті, брошури, книжки з історії визвольного руху. Так, 1949 року Український конгресовий комітет Америки надрукував англомовну книжку про український рух опору: “Ukrainian resistance; the story of the Ukrainian national liberation movement in modern times”. Її автором був відомий американський вчений-славіст, професор Колумбійського університету Кларенс Меннінг.
У ній розповідалося про традиції української боротьби за незалежність, про історичні передумови виникнення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Чималий акцент робився на антинацистській і антибільшовицькій боротьбі УПА, що підтверджувалося відповідними документами обох тоталітарних режимів.
Зокрема, у книжці були надруковані антиповстанські листівки за підписами гітлерівського генерала Еріха фон дем Баха, а також поплічників Сталіна М. Хрущова та М. Гречухи. Книжка була проілюстрована фотографіями українських повстанців, серед яких був знімок гітлерівців, котрі стоять на фоні шибениць з українськими націоналістами, повішеними ними у Дрогобичі.
На інформаційну кампанію наклалися й зовнішні чинники. У другій половині 1940-х — на початку 1950-х до Сполучених Штатів почали прибувати кораблі, які привозили на американський континент біженців з різних країн Європи, яких воєнне лихоліття вигнало з рідних місць. На літо 1951 року тільки українських іммігрантів до Штатів прибуло більш як 15 тисяч осіб.
Хоча ці люди були класичними втікачами і шукали собі нової батьківщини, їхнє прибуття стало викликати зворотню реакцію — в американських масмедіа почали з’являтися публікації, в яких новоприбулих мігрантів усіх національностей огульно називали “пронацистськи” орієнтованими. Хоча, як правило, американська влада ретельно перевіряла минуле нових іммігрантів: як персонально, так і на рівні політичних чи військових структур, які вони репрезентували.
Ймовірно, саме цією перевіркою у 1951 році й був зумовлений лист чиновника Державного департаменту США Френка Віснера до Служби імміграції та натуралізації країни, в якому той констатував антибільшовицьку спрямованість боротьби бандерівської ОУН, повідомляв, що її жертвами з початку діяльності стали майже 35 тисяч працівників НКВД-МГБ і зазначав, що з огляду на все це “основну діяльність ОУН в Україні не можна вважати шкідливою для Сполучених Штатів”.
Можна припустити, що ці та інші позитивні аргументи на користь українського націоналістичного руху переважили голоси опонентів. Відтак 8 серпня 1951 року, у час, коли в Західній Україні ще діяли нечисленні осередки націоналістичного підпілля, уряд США визнав заслуги українських націоналістів у боротьбі з комуністичним режимом Сталіна і виключив Організацію українських націоналістів зі переліку “заборонених організацій”.
Цікаво, що це відбулося на фоні низки радикальних антирадянських виступів тодішнього державного секретаря США Діна Ачесона, в яких він, зокрема, наголошував на небезпеці, яку національним меншинам Радянського Союзу несе російський імперіалізм.
Випадково чи ні, але це збіглося з появою в американських ЗМІ низки матеріалів про український націоналістичний рух. Через кілька днів, у неділю 12 і в понеділок 13 серпня, вже згадувана “Нью-Йорк таймс” двічі друкувала статті про українських націоналістів. У першому випадку її автором був провідний міжнародний оглядач видання Лео Сульцбергер (член сім’ї, котрій належало це видання), у другому — вміщено редакційний матеріал.
Зокрема, 13 серпня “Нью- Йорк таймс” надрукувала статтю під промовистою назвою “Український націоналізм”, де, зокрема, український визвольний рух названо “ахіллесовою п’ятою” Кремля.
У газеті зазначалося, що боротьба українських націоналістів проти більшовиків знаходить щораз більший резонанс і підтримку на Заході взагалі і в Сполучених Штатах зокрема та з кожним днем стає вагомим фактором у тодішньому конфлікті демократичного Заходу і тоталітарного Сходу. “Останнє занепокоєння Кремля “буржуазним націоналізмом” в Україні висвітлює одну з його головних та постійних проблем: наявність незалежницьких настроїв не тільки серед українців, а й серед багатьох інших народів Радянського Союзу”, — йшлося у статті.
Втім навіть після легалізації діяльність Організації українських націоналістів і Української повстанської армії й надалі залишалася в полі зору як американських засобів масової інформації, так і політиків.
Варто зазначити, що чималих зусиль до реабілітації в США учасників українського національно-визвольного руху і формуванні в американському істеблішменті правильного образу українських націоналістів доклав чільний представник української діаспори Лев Добрянський. На той час він був професором економіки престижного Джорджтаунського університету та президентом Українського конгресового комітету Америки (УККА). Саме Л. Добрянський супроводжував у 1947-му сенатора
А. Сміта під час уже згадуваного візиту в табори “ді-пі” і зустрічі з лідерами ОУН.
Добрянський також тісно співпрацював із впливовим сенатором-республіканцем Евереттом Дірксеном. Так, 25 березня 1953 року під час чергового обговорення в Сенаті Сполучених Штатів українського питання цей сенатор від штату Іллінойс прочитав своїм колегам аналітичну довідку Добрянського. Її очільник УККА
16 серпня 1952 року передав на адресу на той час дуже впливового і закритого для сторонніх очей товариства “Братство ордена орлів”. Варто сказати, що членами братства на той час були чотири господарі Білого дому, серед них і чинний тоді президент США Гаррі Трумен.
У цій довідці (а фактично — статті) Лев Добрянський висловлював “сильним світу цього” свої міркування щодо сутності радянської “залізної завіси”, яка на той час уже опустилася між країнами західного світу і Радянським Союзом, розвінчував московські історичні міфи, зокрема про триєдиний “російський народ” та про “народи Росії”, наголошував на багаторічному пригнічуванні національних меншин Росії та СРСР, а також інформував про незалежність України, Білорусі, Азербайджану, Грузії, Вірменії, Туркестану і “Козакії”, які були проголошені після більшовицького перевороту 1917 року і згодом загарбані російськими імперіалістами.
Ще одним американським політиком, який визнавав антинімецьку і антибільшовицьку боротьбу УПА та порушував цю тему у Конгресі США, був член Палати представників від штату Огайо демократ Майкл Фейган.
1954 року у Нью-Йорку з’являється англомовна книжка про УПА “The Ukrainian Insurgent Army in Fight for Freedom”, вступ до якої написав власне конгресмен М. Фейган, а доповнення — його однопартієць, сенатор від Род-Айленду, член комітету з міжнародних справ Теодор Грін та сенатор-республіканець від Нью-Йорка Ірвінг Айвс.
“Українська повстанська армія у боротьбі за свободу — це один із найважливіших чинників до американського розуміння суті та значення рухів опору у формі національно-визвольних структур, що тепер діють у Московській імперії. Це заслуговує на уважне читання кожним патріотично налаштованим американцем, який відданий тим самим моральним і політичним принципам справедливості, свободи та права національного суверенітету, що виражені в Американській декларації незалежності. Розповіді та факти з цієї книжки... пов’язують воєдино історію, спільну та основну як для Сполучених Штатів, так і для української нації — це епос патріотизму, освіченого націоналізму, щирої любові до Бога та рідної країни”, — написав конгресмен Фейган.
Того ж року він разом зі ще вісьмома членами Палати представників взяв участь у низці засідань на тему “Розслідування комуністичної анексії та окупації неросійських націй у СРСР”. Серед українців, які свідчили перед американськими політиками (про Голодомор, сталінські репресії, визвольні змагання), були й такі відомі українські націоналісти, як Микола Лебедь (колишній очільник ОУН (р)), Іван Гриньох, Зенон Пеленський, Матвій Стахів. І тема репресій більшовиків та нацистів, боротьби проти них українських повстанців була порушена на цих засіданнях кілька десятків разів.
За результатами засідань, під час яких, до слова, було опитано не лише українців, але й представників інших націй Східної Європи, конгресмени підготували багатосторінковий звіт, де історії поневолення Росією України та її окупацію Третім Рейхом було відведено 36 сторінок. У документі також згадувалися УПА, яка воювала проти обох окупантів, її найвідоміші акції та головнокомандувач армії генерал Чупринка.
У наступні роки М. Фейган не змінив свого прихильного ставлення до українського руху. Так, 17 січня 1963 року, виступаючи у Конгресі з доповіддю про антидемократичну сутність російського імперіалізму та про гноблення ним інших народів СРСР, Фейган проілюстрував це ставленням Москви до незалежницьких прагнень українського народу, починаючи від 1918 року і закінчуючи сучасним йому часом.
При цьому він розкритикував західний світ за те, що він свого часу не надав допомоги українському визвольному рухові і не зробив на нього ставку під час протистояння з Москвою. “Під час та після Другої світової війни Українська повстанська армія брала активну участь у боротьбі з нацизмом та комунізмом. Парадоксально, але західні держави знову не виявили зацікавленості у появі у Східній Європі цієї сили свободи і мимоволі допомогли Кремлю прокласти собі шлях до серця Європи та Азії”, — заявив конгресмен Фейган.
Згодом антинацистську й антирадянську боротьбу УПА у документах Конгресу США згадувано ще декілька разів: у 1964-му (у збірці матеріалів про світовий комуністичний рух та його злочини), 1980, 1982 роках тощо.
