Глухий закуток перед Карпатами, що поріс дрімучими лісами та лежить віддалік від головних шляхів і великих населених пунктів. Саме тут, проходячи через Гаврилівку, Олекса Довбуш наказав закопати частину награбованого золота.
На сільських подвір’ях не видно ні корів, ні овець, навіть птиці. “Худобу в Гаврилівці мало хто тримає”, — каже Дмитро, місцевий мешканець. Земельні паї селяни переважно віддають в оренду великим агропромисловим підприємствам. Деякі нивки позаростали чагарником.
“Село не видається бідним. З чого ж тут люди живуть? Невже скарби Довбуша відкопали?” — жартома цікавлюся у співрозмовника. Той відмахується: “Скарбів уже давно ніхто не шукає. Майже з кожної хати в Гаврилівці хтось виїхав на заробітки за кордон. Є навіть на Мальті з десятеро з нашого села. В Англії багато. Роботи в селі нема”.
До легенди про Довбушеві скарби селяни ставляться скептично. Кажуть, її творцем був сільський філософ Іван Гараздюк на прізвисько Сакура. Наприкінці 1960-х років фольклорист Степан Пушик записав від цього народного байкаря десятки переказів.
“Довбуш із кільканадцятьма опришками прийшов у Гаврилівку на Великдень. Коли забили в церкві дзвони, сказав побратимам закопати торби із грішми у потаємному місці й залишився тут святкувати.
За скарбом опришки не повернулися, бо Довбуш того року загинув”, — переповідає давню легенду сільський учитель історії, краєзнавець Іван Бойко.
Майже з кожної хати в Гаврилівці хтось виїхав на заробітки за кордон. Є навіть на Мальті з десятеро з нашого села. В Англії багато. Роботи в селі нема.
За його словами, у легенді може бути відголосок реальних подій. Відомо, що навесні 1745 року ватага Довбуша поверталася в гори із походу на Поділля, де поява опришків викликала великий переполох серед шляхти: пани похапцем кидали маєтки та ховалися за мурами міст. Щоби не йти дорогою попри добре укріплену Надвірну, де на них уже чекали солдати графа Юзефа Потоцького, опришки могли рушити в обхід, через Гаврилівку.
“Імовірно, Довбуш мав у Гаврилівці коханку. Я знайшов у церковних метриках початку 1800-х років прізвище Довбощук, яке зовсім не характерне для нашого села. Думаю, не випадково когось так прозвали”, — каже місцевий краєзнавець.
На основі старих кадастрових книг Іван Бойко визначив місце, де у Гаврилівці стояла корчма, в якій могли зупинитися опришки Довбуша. Поряд із нею — згаданий у легенді потік Синиловець. Краєзнавець уклав карту, на якій позначив ймовірне місце сховку опришківського золота. “Меншим на уроках деколи кажу, що, як будуть добре вчитися, дам їм карту зі скарбами”, — усміхається вчитель.
У легенді йдеться, що понад сто років тому двоє місцевих селян ледь не добули опришківське золото із підземної схованки. Але глечик зі скарбом вислизнув їм із рук та провалився ще глибше.
Карта скарбів Довбуша.
“Та що скарб, тут ціле місто пропало під землею”, — каже Іван Бойко. У селі можна почути ще один давній переказ — про крамарське місто Губчин, яке раптово щезло у безодні. Тепер на тому місці — високий пагорб та порослий лісом глибокий яр в урочищі Городище. А ще тут є давня криниця, яку називають Вікнище і в якій часом знаходять старі монети.
У лісах біля села за радянських часів був надсекретний військовий об’єкт — пускові шахти міжконтинентальних стратегічних ракет. Після того як Україна проголосила без’ядерний статус, ракети вивезли до Росії, а самі шахти затопили. Тепер на місці їх — лісові озерця, навколо — руїни колишніх казарм та командних пунктів, рештки бетонних доріг... Кажуть, місцеві “мисливці” за кольоровими металами добули тут стільки мідного кабелю, прокладеного для спецзв’язку, що ніякого опришківського золота їм уже не потрібно.
Читайте також про те, який вигляд мав закордонний паспорт в часи УНР