— Слава Україні! — шлях лісовою стежкою мені заступають двоє чоловіків у формі воїнів УПА. У їхніх руках — зброя.
— Героям слава! — відповідаю.
— Миколо, то свої! Пропускаємо, — каже один із охоронців і сходить зі стежки, вказуючи напрямок до криївки.
Ми — у лісі села Басівка Пустомитівського району Львівської області. Неподалік — озеро, поруч — залізниця. До речі, саме такі орієнтири майбутні працівники музею свого часу отримали від Володимири Кулик на псевдо "Андрійка" для того, аби знайти криївку, у якій вона працювала друкаркою в загоні командира Михайла Гнатіва на прізвисько "Скорий".
— Володимира дала нам орієнтири, але, на жаль, тоді криївку ми так і не знайшли, — каже Іван Попович, директор музею. — Ходили цим лісом, кожен метр прочісували, але сховку не виявили. А якогось дня місцевий чоловік гуляв тут із собакою. Пес кинувся за вужем, який заліз під кущ. Чоловік взявся за той кущ, а під ним піднялася дошка — вхід до криївки. Так і знайшли.
Повстанці з групи "Скорого" у 1950-х роках облаштували тут підпільну друкарню. Криївка мала площу 120 кв. м. і складалася з двох приміщень, які сполучав між собою довжелезний коридор. Стіни та підлогу вояки оббивали дубовими дошками. Якщо потрібно було винести з криївки землю, робили це лише вночі і тільки на зорані поля або в річку.
— Для освітлення приміщення, розповідала нам Володимира, вони використовували гасові лампи, — веде далі Іван Попович. — Спали на двоповерхових дерев'яних лежаках, над якими були віддушини для повітря (вентиляція — Авт.).
Для приготування їжі упівці користувалися пічкою або німецьким примусом.
— Володимира розповідала, що до другого приміщення — кімнати друкарок — треба було 30 метрів повзти на колінах, оскільки прохід був дуже низьким, — каже Іван Попович. — Ми ж відновили його на повний зріст, аби людям було зручніше проходити.
Йдемо до кімнати, у якій в 1950-х роках друкували пропагандистсткі матеріали та звіти про підпільну боротьбу в Україні. Тут теж є двоповерхове дубове ліжко, стіл, а ще — велике дзеркало.
— Жінки завжди були жінками. І на війні теж. Неймовірно красиві, акуратні та доглянуті, — каже Іван Попович. — Взагалі повстанці, коли виходили у село, мали бути усі дуже охайними. Жоден сантиметр на одязі не повинен був видавати, що ти жив під землею. Тому вони його ретельно прали і випрасовували.
16 серпня 1955 року в селі Басівка між упівцями і загоном НКВС відбувся бій. Групу командира "Скорого", Степана Янкевича на псевдо "Крук" та "Андрійки" здав ворогу прийомний син місцевого селянина Павла Шведа.
— Сили були нерівними. Поки "Скорий" і "Крук" тримали оборону, "Андрійка" спалювала документи, — каже Іван Попович. — Співробітники НКВС закидали їх гранатами. "Скорий" загинув на місці. "Андрійку" та "Крука" пораненими забрали у "Тюрму на Лонцького". Володимиру допитували 8 місяців. На допити її приносили на ношах, адже жінка була такою знесиленою, що йти сама не могла.
Володимиру шатажували тим, що знайшли її доньку Наталку (після народження дитини чоловік Володимири віддав дівчинку людям на виховання в село Скнилів), забрали і змінили її прізвище. Під час допитів обіцяли сказати Володимирі, як знайти дитину... Серце матері рвалося від болю, але жінка не погодилася на співпрацю з ворогом. Вирок суду — 25 років у таборах Сибіру. Після повернення із заслання "Андрійка" своєї доньки знайти так і не змогла.
— Власне усе тут ми відновлювали за детальним описом Володимири, — продовжує Іван Попович. — Надзвичайна жінка була! Шкода, але 6 січня 2010 року серце "Андрійки" перестало битися.
А у ніч з 1 на 2 січня (в день народження Степана Бандери) 2017 року музей підпалили.
— Увечері ми провели екскурсію та пішли додому. А вранці я прийшов і бачу, що криївка згоріла до тла. Земля впала. Ми викликали поліцію, пожежників, написали заяву у правоохоронні органи. Проте винуватців так і не знайшли, — журиться Іван Попович.
Відтак сьогодні криївку відновлюють вдруге.
— Усе робили заново і врешті відновили. Залишилося ще впорядкувати територію, — додає Іван Попович. — Тепер усе тут замикаємо на ніч. І перевіряємо кожного, хто приходить!
Під час роботи над відновленням схрону працівники музею довідалися, що археологи неподалік знайшли бідон з архівними документами УПА.
— Так, ми почали реставрувати криївку, аж тут нам повідомили, що археологи виявили неподалік цього місця бідон із документацією, яку заховали повстанці. З ними зустрічався директор "Тюрми на Лонцького", просив їх: "Хлопці, віддайте. Хтось може батька свого, матір, родича знайти..." А вони зажадали за свою знахідку 500 тисяч гривень, — пригадує Іван Попович. — Ніхто таких грошей не мав. Архіви зникли. Подейкують, що частина їх опинилася у приватній колекції на Франківщині. А нам лишили тільки бідон.
У криївці є також третє приміщення, яке працівники облаштували спеціально для музею.
— У справжній криївці цієї кімнати не було. Ми зробили її для того, аби показувати відвідувачам фотографії "Скорого", "Крука" та "Андрійки", архівні документи. Їх, до речі, в ніч пожежі тут не було. Я забрав усе додому, аби не намокло. Тому і вціліли, — додає наостанок мій екскурсовод.
До слова, у цій криївці можна не лише побачити унікальні експонати, а й почути повстанських пісень, яких Іван Попович знає чимало.
Читайте також про українця, який у ХІХ сторіччі став заможним, маючи за плечима лише три класи освіти.