22 червня 1941 року на територію СРСР вторглися нацистські війська, які почали полювання на тутешніх євреїв. Частині дивом вдалося вижити. І до цього дива були причетні, зокрема, українці, які допомагали євреям ціною власної безпеки. Згодом Ізраїль присвоїв їм звання “Праведника народів світу”. Один із таких праведників — 91-річний киянин Василь Назаренко.
...Двері квартири Василя Мусійовича, який живе на столичній Троєщині, відчиняє його усміхнена дружина Лідія Петрівна. Чоловік, зауваживши мене, вітається та просить дружину зробити бутерброди й чай. А сам із шафи дістає пляшку коньяку.
“Я ніколи не зловживав, можу впити 50 грамів”, — каже господар і починає розповідь. Він народився у Вінницькій області в селі Війтівці. В родині було троє дітей. Батьки працювали в колгоспі. “Жили, як всі. Хліб був, сало було. Грошей у колгоспі не платили, — каже. — А в липні 41-го, пригадую, поміж людей пішла чутка, що Гітлер нищить євреїв. Десь через місяць після тих чуток хвіртку нашого подвір’я відчинила єврейська жінка. Попросилася переночувати. Ми не заперечували. А вранці вона підійшла до батька й каже: “Мусіє Васильовичу, врятуйте життя”. Батько зібрав сім’ю: що робити? Ми всі погодилися, щоб вона лишалася. І переховували її до січня 1944 року”.
Єврейку звали Етля Ядушлівер. Назаренки її називали “тьотя Анюта”.
“Вона все ходила й стогнала, плакала, — додає Василь Мусійович. — Розказала нам, що її 16-річну дочку Бетю схопили й забрали в гетто за Немировим. Тьотя Анюта описала її зовнішність моїй старшій сестрі. Наступного дня вона з двоюрідною сестрою пішли у Немирів, що за 20 кілометрів від нас. Дізналися, що євреїв виводять ремонтувати дорогу на Вінницю, походили там і за описом зовнішності знайшли Бетю. Вивели її хитрими шляхами й увечері прийшли разом додому”.
Взимку тьотя Анюта і Бетя жили в одній кімнаті з господарями. Влітку — в сараї, спали на тапчані.
“За переховування євреїв тоді могли розстріляти. Ми щодня лягали спати з острахом. Думали, чи ніхто не здогадався, чи не видав нас, — додає пан Василь. — Етля і Бетя виходили на вулицю лише вночі. А взимку, коли приходили до хати сусіди, їх треба було запросити до оселі — і тоді тьотя Анюта і Бетя ховалися на піч або під ліжко. А якось, коли в селі була облава, ми їх на тиждень вивезли в поле — Анюта і Бетя жили у копиці соломи, я їм кожен вечір носив їжу”.
Звільнення Вінниччини від фашистів припало на початок 1944 року. 7 січня, на Різдво, мешканці Війтівців йшли зустрічати радянські танки. Вперше вийшли до людей і Етля з Бетею. Згодом вони перебрались до Вінниці. Етля померла 1974 року, а Бетя переселилась в Ізраїль, опісля — до Німеччини, де й доживала віку. 1995 року Мусія і Лукерію Назаренків та їхніх трьох дітей нагородили званням “Праведника народів світу”.
...Пан Василь дістає з дерев’яної коробочки медаль “праведника”. Розглядає її — планету, обплутану колючим дротом, — і каже: “Ми тулилися під одним дахом два з половиною роки. Знаєте, рідко коли буває між людьми таке взаєморозуміння. А між нами було повне”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як працювала каральна психіатрія у Радянському Союзі
