Минуло 30 років від часу проведення студентської акції протесту, названої Революцією на граніті. Вона відбувалася у Києві на площі Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності) з 2 по 17 жовтня 1990 року. Про те, як готувався і проходив протест, які вимоги висували студенти, а також про результати акції — з уст самих організаторів.
— Як відбувалась підготовка до революції у ті непрості часи?
— Підготовка до акції стартувала за пів року до самої події, — згадує Олесь Доній, тоді голова Київської філії Української студентської спілки, один з координаторів Революції на граніті. — Ми сконтактувалися з Львівським студентським братством, але не розповідали про те, що плануємо голодування та які будуть вимоги до влади. Лише повідомили, що маємо одну ідею й потрібно зустрітися з двома їхніми представниками.
Наша організація мала лише два стаціонарні телефони, котрі прослуховувалися, а таких засобів комунікації, як мобільники чи соцмережі, не було, тож усі організаційні моменти погоджували лише на очних зустрічах.
Місцем зустрічі ми обрали Вільнюс. Туди від Львова приїхали Тарас Давидяк та Олег Кузан, а я та Олег Зубко були представниками Києва.
— Розмови про студентську акцію, справді, почалися ще влітку 1990 року, — каже Андріан Кліщ, відповідальний за охорону голодувальників. — Мене Маркіян Іващишин (представник студентства Західної України) якось запитав, чи зміг би я організувати охорону якогось заходу, не вдаючись у деталі. Я сказав, що так. Лише згодом довідався, що йдеться про голодування.
— Так, тільки одиниці були обізнані з тим, як відбуватиметься студентська революція, — додає Віктор Ягун, тодішній голова Студентського братства Львівського лісотехнічного інституту, член Української Гельсінської спілки. — Ми знали, що маємо приїхати до Києва на площу Жовтневої революції, а що буде далі, відомо не було: ні гасел, ні плану дій.
Ми знали, що маємо приїхати до Києва на площу Жовтневої революції, а що буде далі, відомо не було: ні гасел, ні плану дій.
У перший день ми вранці обгородили стрічкою місце, де згодом поставили намети, й чекали реакції влади. Загалом за 16 днів акції в голодуванні взяло участь близько 450 осіб.
— Багато хто з голодувальників не повідомив навіть батьків, що їде на акцію протесту до Києва, — згадує Андрій Салюк, колишній голова Студентського братства “Львівської політехніки”.
— Чому початком революції обрали саме 2 жовтня?
О. Доній:
— Акція протесту мала розпочатися 1 жовтня разом із початком навчання, адже тоді у вересні студенти їздили в колгоспи на збір врожаю. Але в лідера Студентського братства Львівщини Маркіяна Іващишина 29 — 30 вересня було весілля, і ми перенесли голодування на 2 жовтня.
— Які вимоги до влади ви висунули?
— Їх було п’ять. Перша — недопущення до підписання нового союзного договору з Росією. Друга — перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року. Третя — повернення на територію УРСР українських солдатів з інших союзних республік і забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки. Далі — націоналізація майна Компартії України та комсомолу, а також відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Усі вимоги ми разом з іншими протестувальниками узгодили за день до початку акції.
В. Ягун:
— Правду кажучи, ми не сподівалися, що влада піде хоч на якесь виконання наших вимог. Урешті 17 жовтня Верховна Рада 314 голосами “за” задовольнила їх частково: щодо відставки Масола, військової служби та відмови від підписання союзного договору з Росією. Натомість не виконали вимог про перевибори й націоналізацію майна КПУ.
— Чи траплялися впродовж акції провокації?
— Звичайно. Особливо запам’яталися короткострижені хлопці в однакових спортивних костюмах, які кидали в нас “взривпакети”, пробували зчинити бійку. А одного разу голодувальникам намагалися передати термос із чаєм, в який підмішали отруту. Після того ми заборонили приймати будь-що від невідомих людей.
А. Кліщ:
— Здебільшого нам вдавалося запобігати провокаціям. З кожного вишу, представники яких були на акції, прибуло 12 осіб для охорони голодувальників. Пригадую, як одного дня до нас підійшли міліціонери й попросили, щоб ми на день згорнули наметове містечко, аби ветерани могли покласти квіти до пам’ятника на честь Жовтневої революції. Ми відмовилися. Штурмувати містечко міліція задля цього не наважилася.
— З огляду на сьогоднішню ситуацію, в якій опинилася Україна, й озираючись на ті часи, чи задоволені ви результатами Революції на граніті?
А. Кліщ:
— У 1990 році ми, студенти, задали вектор руху України — що наша держава має рухатися в напрямку Європи, а не Росії. Нашим гаслом було — “Геть від Москви!” Ми зробили все, що тоді могли.
А. Салюк:
— Ми нібито здобули багато, але поступ України, на жаль, був незначний. Нам здавалося, що ми виграли війну, а насправді виграли лише битву. Ми почули фанфари перемоги й думали, що буде все по-іншому. Насправді нам замилювали очі продажні політики, люди, котрі працювали в інтересах Москви під синьо-жовтим прапором. Треба було продовжувати війну, тоді Україна була б іншою.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про видатного полководця, якому встановили пам’ятник у Києві