Це історія про чоловіка, який не мав багато мрій. Лише три: про власне житло, власну сім’ю і вільну Україну. Коли здійснились перші дві, його життя раптово перевернулось із ніг на голову. А невдовзі — жорстоко обірвалось. Це історія, яка не може залишатись в архівах СБУ і розмовах рідних цього чоловіка. Вона має бути почута кожним українцем. Почнімо цю історію з кінця.
ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖИТТЯ ІВАНА ГОНЧАРУКА
12 липня 1989 року. Івана ведуть на розстріл. Що він відчуває в останні миті свого життя? Кого згадує? Дружину, доньку та сина, онуків? Може, думає про внучку, яка народилась, поки він сидів у камері смертників, і яку він так і не побачив? А може, подумки повторює слова, які казав на суді: “Я нікого не вбивав. Моя совість чиста”. Чи думає він, що його боротьба за незалежність України була варта такого фіналу? А може, він не думає ні про що і просто молиться? Ми ніколи про це не дізнаємось. Постріл. Усе. Кінець. Смертну кару введено в дію.
Тим часом у сповненій смутком хатині в селі на Харківщині плакали його дружина, донька та син. До останньої хвилини глибоко в серці вони мали надію на диво. Але дива не сталось. Бо СРСР — це не країна див.
СМЕРТНА КАРА №1
...Іван Гончарук народився 22 червня 1925 року в селі Грудки Волинської області. Був наймолодшим із чотирьох дітей у сім’ї. “1944 року, після того, як нацистські окупанти покинули його рідний край, Іван подався в УПА, — розповідає Леся Бондарук, історикиня, заступниця голови Волинської регіональної комісії з реабілітації. — Там Гончарук отримав псевдо “Лісовий”.
19-річного Івана в боївці призначили відповідальним за збір продуктів та одягу в населення. “Іноді юнак брав участь у бойових операціях, де виконував роль вартового, — каже Леся Бондарук. — Група, в якій був Іван, відбивала напади ворогів. Також вони карали тих, хто доносив НКВД на сім’ї, які допомагали повстанцям. Через це такі сім’ї засуджували до ув’язнення. Упівці знищували й партійних активістів”.
Івана Гончарука разом із ще п’ятьма повстанцями енкаведисти затримали 1945 року. 1946-го відбувся суд. “Гончарука звинуватили в ухилянні від служби в Червоній армії, участі в УПА та боях проти НКВД, — продовжує Леся Бондарук. — Серед звинувачень було і вбивство Горпини Турковець, чоловік якої був агентом НКВД. Її убив повстанець Адам Мендель, а Іван Гончарук тоді стояв на чатах. Менделя за це розстріляли. 20-річному Іванові призначили теж смертну кару, але згодом, за рішенням Воєнної колегії Верховного суду УРСР, її замінили двадцятьма роками каторжних робіт і п’ятьма роками позбавлення прав”.
Іван Гончарук відбував ув’язнення на Колимі, був різноробочим. 1956 року його звільнили із “Севвостлагу” “за недоцільністю подальшого утримання в ув’язненні”.
ПОЧАТОК НОВОГО ЖИТТЯ
Оскільки дозволу повернутись на Батьківщину Гончарук не мав, то оселився у Магаданській області. Донька Івана Гончарука Наталія Вороніна розповідає, що там її батько працював кухарем у їдальні.
На чужині Іван познайомився з Ганною Проценко, родом із Сумщини. З нею згодом одружився. “Мама каже, що заміж вийшла не по любові, — розповідає Наталія Вороніна. — А тому, що не мала де жити. У неї була нелегка доля. Довший час мама називала тата “мій хазяїн”. Але їхні стосунки насправді склались ідеально. Мама завжди казала, що за татом — як за кам’яною стіною. А вже потім повторювала: у мене не було юності, бо я втратила батьків, і немає старості — бо вбили мого Івана”.
Наталія Вороніна народилась на Колимі, а її брат Юрій — на Сумщині, куди батьки приїздили у відпустку.
Родина Гончаруків не хотіла залишатись у Магаданській області, шукала можливості переїхати. Тож із часом вони придбали будинок у селищі Комсомольське (нині Слобожанське) на Харківщині, куди перебрались 1975 року. Гончаруку тоді було 50. На Харківщині Іван із дружиною господарювали, з часом донька і син влаштувались на роботу. “Тато казав тоді, що в нього залишилась ще одна мрія — щоб Україна була вільною”, — пригадує Наталія Вороніна.
Сім’я Гончаруків біля власного будинку на Харківщині, 1978 рік.
Спокійне життя пенсіонера Івана різко змінилось 1 липня 1987 року. Зненацька його арештували. Повезли на допит у Харків, а тоді — на Волинь. “Я була шокована і впевнена, що це якась помилка”, — пригадує донька Гончарука, якій тоді було 29 років. Коли тата арештували, вона вдруге була вагітною. Її доньці так і не вдалося познайомитись зі своїм дідусем.
ЯК ФАБРИКУВАЛИ СПРАВУ
“Поки Іван Гончарук жив спокійним сільським життям пенсіонера на Харківщині, на Волині тривало слідство щодо нього, — розповідає Леся Бондарук. — Хоча це було так зване слідство, адже опрацювавши сім томів справи Івана Гончарука, я роблю беззаперечний висновок: справу, за якою його розстріляли, було сфабриковано”.
Справа Івана Гончарука. Сім томів.
З документів у цій справі відомо, що Іван Гончарук востаннє був у рідному селі Грудки в квітні 1986 року. Приїжджав на річницю смерті своєї сестри Домни. Відвідав місцеву церкву. Там же був і сусід його сестри — Микола Найдич, агент НКВД. До речі, Найдич і сестра Гончарука мали конфлікт за межу земельної ділянки. Утім, як каже Наталія Вороніна, Іван на майно сестри не претендував.
“Приблизно за пів року після візиту Гончарука на Волинь агент Найдич подав на нього заяву. Він стверджував, що приблизно 40 років тому Гончарук бив його матір, убив громадян Решетовського і Шептура, знущався з інших селян, — каже Леся Бондарук. — Тож у жовтні КДБ розпочало додаткове розслідування проти Гончарука, а в червні 1987 року склали постанову про його обвинувачення. У вересні слідчі попросили про продовження слідства до лютого, оскільки їм не вистачало доказів проти Гончарука. Отримавши більше часу, вони взяли всі матеріали про раніше засуджених у Камінь-Каширському районі повстанців і обирали справи, куди б можна було приплести Івана Гончарука”.
Леся Бондарук звертає увагу на формулювання головного обвинувачення у постанові: “... перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу”.
“Івана Гончарука засуджували як нацистського злочинця, хоча він ніколи не мав стосунку до нацистів. І не міг мати, адже вступив в УПА, коли нацисти вже не перебували в його селі, — каже Леся Бондарук. — Було взято указ про те, що покарання нацистських злочинців не має терміну давності, і під нього підлаштовано цю постанову. Очевидна фабрикація обвинувачення”.
Леся Бондарук додає: для покарання Івана Гончарука застосували також постанову, що дозволяла смертну кару для тих, хто під час війни був "карателем" — тобто убивав радянських людей. Аби Іван Гончарук вважався “карателем”, його звинуватили в чотирьох убивствах.
А тепер повернімось на Харківщину, де затримали Івана Гончарука. Під час першого допиту в Харкові про свою діяльність в УПА він нічого не розповів. Далі були допити на Волині, очні ставки, тиск.
“Обвинувачення, що я брав участь у вбивствах і катуваннях радянських громадян, заперечую”. Так казав Іван Гончарук 10 липня. А далі його свідчення змінилися: “Після проведених зі мною очних ставок я майже всю ніч думав, згадував події майже 40-річної давності, згадав деякі акції, у яких брав участь, і вирішив дати органам попереднього слідства показання”. Згодом Іван Гончарук сказав усе, що від нього вимагали. “Очевидно, що на Гончарука тоді чинили неймовірний тиск”, — каже Леся Бондарук.
Донька засудженого до страти каже, що слідчі переконували її та маму вмовити батька зізнатися у всьому, що вимагають. “Лише з цих мотивів нам дозволяли побачення”, — пригадує пані Вороніна.
Тим часом Наталія оббивала пороги багатьох чиновників — і в УРСР, і в Москві. Так, тоді вона щиро вірила, що її почують і “страшну помилку” буде виправлено. “Лише далеко потім я зрозуміла: доля мого батька була вирішена наперед”, — каже вона.
СВІДЧЕННЯ ПРОТИ ГОНЧАРУКА. ПРАВДА — ЦЕ БРЕХНЯ
Пропоную вашій увазі короткі витяги з документів, у яких описані свідчення у цій справі. Наприклад, Анни Шептур. Івана Гончарука звинуватили в убивстві її батька, яке сталось приблизно за 40 років до слідства. Анна Шептур сказала, що впізнала в Іванові Гончаруку вбивцю свого батька. Сталось це, коли Іван приїжджав у село на 10-ту річницю смерті своєї сестри. Антон Шептур (батько Анни) у 1939 — 1941 роках служив у міліції, здав п’ятьох односельчан НКВД — їх ув’язнили на 10 років. Повстанці за це вбили Шептура.
— Чому ви вирішили, що саме Гончарук убив вашого батька? — спитали Анну на суді.
— Мені про це сказала мати, яка нині покійна. А їй це стало відомо з розмов сусідів, — відповіла вона.
Іван Гончарук заперечував причетність до цього вбивства. Але слова Анни Шептур виявились для суду цілком переконливими.
У справі Гончарука згадано і про вбивство подружжя Решетовських, які співпрацювали з НКВД, доносячи їм на людей, котрі допомагали УПА. “У четвертому томі йдеться, що Решетовських особисто розстріляв повстанець на прізвище Леонець. І що даних про Гончарука немає, — каже Леся Бондарук. — А в обвинувальному висновку читаємо — Гончарук разом із іншими затримував Решетовських, конвоював, був на сторожі під час розстрілу”.
А ось ще одне “переконливе” свідчення у справі Гончарука щодо іншого вбивства від Харитона Найдича: “Особисто Гончарука Івана Савича у той час не знав. Стверджувати категорично, що я його в той день бачив серед бандитів, не берусь. Правда, хтось із села мені говорив, що серед них був Гончарук”.
Леся Бондарук також звертає увагу на те, що за свідків у справі Гончарука викликали людей, які стверджували, що разом з Іваном чинили вбивства. Але вони чомусь і далі залишались лише свідками.
СМЕРТНА КАРА №2
Адвокат повстанця Іван Британчук, який, до слова, помер у Луцьку 2007 року, наголошував у суді, що Гончарук особисто не брав участі в катуваннях чи вбивствах, що він уже відсидів свій термін за те, що був в УПА. Просив не страчувати його.
“Британчук був ветераном Червоної армії. І для нього бандерівець Гончарук мав би бути ворогом. Але він чесно захищав свого клієнта, — каже Леся Бондарук. — Адвокат звертав увагу суддів на численні неточності в справі. Нормальний суд, взявши їх до уваги, мав би винести виправдувальний вирок. Але суд був ненормальний”.
Останнє слово Івана Гончарука на цьому ненормальному суді було таким: “На моїй совісті вбитих немає”.
16 жовтня суддя зачитав вирок — смертна кара.
У касаційній скарзі Іван Гончарук написав: “... заслухавши прокурора, я не міг собі уявити, що за 42 роки став таким злочинцем. Лише одне можу сказати, що був добрим пастухом”.
“Далі батька чекала камера смертників, де він провів два роки”, — каже Наталія Вороніна.
Донька подала заяву про помилування Івана Гончарука. Втім 3 травня 1989 року стало відомо, що підстав для помилування радянська влада не бачить.
12 липня Івана Гончарука розстріляли в Києві. Він став останнім упівцем, страченим радянською владою.
СУДДІ ГОНЧАРУКА
Згідно з документами, ухвалив розпочати процес щодо Гончарука й підписав смертний вирок суддя обласного суду Волині Борис Плахтій. Він був суддею і в незалежній Україні. Його діти нині — теж судді. “А документи для виконання смертної кари готував суддя Сергій Кіпень”, — каже Леся Бондарук.
Сергій Кіпень нині живе у Луцьку. Він також працював суддею в незалежній Україні, був головою обласного суду і в одному зі своїх інтерв’ю сказав: “Горджусь тим, що сміливо ходжу вулицями міста, не боюся, що хтось матиме претензії за незаконно вирішену справу. Мені не соромно за мою багаторічну судову діяльність”.
Днями я зателефонувала до пана Кіпеня. Спитати щодо справи Івана Гончарука. Він твердить, що не пам’ятає її. “Чи не шкодуєте про якісь рішення, прийняті вами в радянські часи?” — запитую. “Я не скажу вам нічого. У мене немає таких відчуттів”, — відповів він. На цьому і завершилась наша коротка розмова. З Борисом Плахтієм мені, на жаль, так і не вдалося сконтактуватись.
“Аналізуючи архіви, нині я дізнаюся про десятки вироків щодо повстанців, де є підписи і Плахтія, і Кіпеня. Служивши радянській владі, вони зіпсували життя багатьом людям”, — каже Леся Бондарук.
Переді мною — копія Постанови президії Верховної Ради УРСР, в якій зазначено: “... відхилити клопотання про помилування засудженого до смертної кари Гончарука Івана Савича”. Цей документ підписала голова ВР УРСР Валентина Шевченко. Вона померла 3 лютого 2020 року. У віці 84 роки. Спікер Верховної Ради незалежної України Дмитро Разумков так сказав про Валентину Шевченко: “Значима особистість в історії нашої держави“. В історії життя Івана Гончарука її “значимість” виявилась фатальною.
ПРАВО ПОКЛОНИТИСЬ МОГИЛІ БАТЬКА, ДІДУСЯ, ЧОЛОВІКА
Невдовзі після розстрілу родині Гончарука надійшла довідка про його смерть і пропозиція забрати речі вбитого. Тіло — ні. Де розстріляли і де поховали Івана, стало державною таємницею.
“На одному з наших із татом побачень у нього випав зубний мостик, — пригадує донька. — Тато хотів, щоби ми забрали й поховали цей міст. Нам і прислали маленьку коробочку з ним. Татів мостик поховали тут, у селі. Замовили панахиду в храмі. На цвинтар священник не прийшов”.
Рідні Івана Гончарука сьогодні найбільше хочуть поклонитись його праху. А особливо — дружина розстріляного, якій нині 90 років. “Ця молитва на могилі тата стала би важливою духовною крапкою в її житті”, — каже Наталія Вороніна.
На думку правозахисника Євгенія Захарова, родина має право знати, де похований Іван Гончарук: “Інформація про такі поховання міститься в архівах МВС. Сьогодні вона вже не може бути державною таємницею”. Утім дотепер в Україні не було жодного випадку розсекречення місць поховання покараних смертною карою.
ВІДНОВЛЕННЯ ЧЕСНОГО ІМЕНІ
Донька розстріляного чоловіка довгі 30 років писала листи в усі можливі інстанції з вимогою провести перерозслідування справи Гончарука. Так, батька їй уже не повернути. Але вона хотіла повернути його чесне ім’я. Перерозслідування справи не відбулось. Утім Івана Гончарука реабілітувала регіональна комісія з реабілітації у Луцьку. “Проголосували за це одноголосно”, — каже Леся Бондарук. Справа про реабілітацію на національному рівні — на розгляді в Національній комісії з реабілітації, яка працює при Українському інституті нацпам’яті.
“Нині на розгляді документи про реабілітацію не лише Івана Гончарука, а також і його дружини — як потерпілої від репресій. Цей статус дасть їй моральне визнання, але не передбачає пільг”, — уточнює Леся Бондарук.
ЧОМУ РОЗСТРІЛЯЛИ ІВАНА ГОНЧАРУКА?
“Вочевидь, у СРСР існував певний план щодо кількості таких показових судових справ, — каже Леся Бондарук. — Чому саме 62-річний пенсіонер із Харківщини Іван Гончарук? Можливо, їм легко було засудити Івана через сусіда його сестри — агента Найдича.
Можливо, оскільки Гончарук тоді жив на Харківщині, а судили його на Волині, то розраховували на те, що справу легше буде провернути. Бо якби взяли місцевого, то важче було б зорганізувати лояльних до слідства свідків. Та все це лише мої версії. А остаточну правду ми вже навряд чи дізнаємось”.
До речі, агент Найдич, сусід сестри Гончарука, який і написав заяву на нього, не дожив до страти упівця.
“Наскільки мені відомо, Найдича вбив його син”, — каже Наталія Вороніна.
НАСАМКІНЕЦЬ
Я не знала, як правильно розповісти вам цю історію. Чи прокричати її, як кричать від болю під час тортур. Чи прошепотіти, тихими-тихими словами, аби ви прислухались до кожного речення і, можливо, так змогли відчути горе цієї сім’ї. Тепер, коли дописую останнє речення, розумію: трагедію дітей, онуків та дружини розстріляного Івана Гончарука неможливо передати сповна будь-якими словами.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
