Українські різдвяні традиції вражають своєю розмаїтістю. Деякі з них ми зберігаємо й донині. Докладніше про те, як святкували народження Ісуса Христа наші предки, розповідають Леся Горошко-Погорецька, етнологиня, кандидатка історичних наук, та Марія Банько, дослідниця культури харчування.
— Якими були передсвяткові приготування?
● Л. Горошко-Погорецька:
— Цього дня, як правило, було дуже багато роботи. Адже потрібно було приготувати страви не лише на Святвечір, а й на Різдво. Бо на саме свято виконувати важку роботу заборонено. До речі, був звичай, що все м’ясо, яке приготували на свята, господиня викладала на стіл, а господар сідав за багатий стіл і питав у дітей: “Чи ви мене бачите?” Ті відповідали, що ні. Тоді батько казав: “То щоб ви мене й наступного року так не бачили”. Що означало: аби весь рік був багатий і їсти було вдосталь. Звісно, на столі у Святвечір мали були лише пісні страви.
Під скатертину чи під стіл обов’язково клали сіно — як символ того, що новонародженого Ісуса Діва Марія поклала на сіно. Цього звичаю дотримуються й досі. По кутах столу розкладали часник, щоб захиститися від усього злого. Наші предки вірили, що на великі свята нечиста сила як ніколи силкується нашкодити, а часник її відлякує. Також під стіл могли класти залізні предмети, а під час вечері треба було до них доторкнутися босою ногою, щоб “ноги були тверді” та щоб бути здоровим увесь рік. На Бойківщині й Лемківщині ставили під стіл відро з водою, щоб корови добре доїлися.
Також люди вірили, що на Святий вечір у хаті збираються душі померлих, яких треба було “задобрити”. Тож для них також ставили чистий посуд. На Гуцульщині, перш ніж сісти за стіл, дмухали на лавку, щоб не сісти на душу померлого. А після вечері на столі або підвіконні для померлих залишали кутю та інші страви.
— А що мав зробити господар, перш ніж родина сяде за стіл?
— Перед вечерею господар заносив до хати дідух, який мав ще такі назви: Дід, Король, Коляда, Колядник. Є регіони, де була й баба — солома, яку могли класти під стіл. Також зв’язував ніжки столу залізними ланцюгами. Це робив для того, щоб усі члени родини у прийдешньому році жили мирно та злагоджено і щоб худоба не губилася. На вечерю треба було “закликати” диких звірів, наприклад, вовків чи ведмедів, щоб вони не крали худобу: “Приходь вечеряти, а раз не прийшов зараз, то й не приходь упродовж року”. Могли так “закликати” й мороз, щоб він не шкодив новому врожаю. Також на Святвечір треба було догодити худобі — добре нагодувати, дати найсвіжіше сіно. Вірили, що тоді родина цілий рік житиме у добробуті.
— Чи завжди українці готували 12 страв на Святвечір?
— Багато родин і нині готують стільки страв, скільки було апостолів. А дехто навіть 13, враховуючи Ісуса Христа. Але могли приготувати й сім чи дев’ять страв. А якщо родина була дуже бідною, то на столі були три основні страви — кутя, узвар та пісний борщ. Різноманіття страв залежало від того, в якому регіоні жили українці. Якщо поблизу річки, то могла бути й риба. Здебільшого готували вареники з різними начинками, грибні страви тощо. Вважалося, чим більше страв на святвечірньому столі, тим заможніша родина. Також наші предки вірили: якщо приготувати багато страв на Святвечір, то цілий рік родина житиме в достатку.
— Яка роль належала куті?
● М. Банько:
— Кутя була і є донині головною стравою. Саме з куті починали вечерю на Святвечір і кутею завершували. На Святвечір готують багату кутю: додають до зернової основи якомога більше компонентів — маку, меду, родзинок тощо. Вважалося, що коли кутя буде багатою, то й рік видасться багатим. У деяких регіонах кутю на покуть стола мав ставити наймолодший у родині хлопчик. Готували її тільки в новому горщику.
Історик Олексій Сокирко, описуючи Різдво на Гетьманщині, відзначає, що містяни вже тоді прагнули зробити кутю більш вишуканою. Наприклад, пшеницю чи ячмінь замінювали рисом, додавали сушені сливи чи родзинки і заправляли ситою (мед, розбавлений водою), булками з маком і родзинками. Загалом рецепти приготування варіювалися залежно не тільки від регіону, а й від родини.
Традиційні додатки до куті — горіхи, родзинки, різноманітне насіння, а тепер додають цукати, і навіть халву. До речі, за даними деяких опитувань, 95% українців готують кутю з пшениці, а 5% — з рису, ячменю, спельти і навіть булгуру. Найбільш незвичний рецепт, про який я читала, — це кутя з булгуру, заправлена соком лайма, а також кутя з мармеладом чи бананом.
● Л. Горошко-Погорецька:
— Деякі господині додавали до куті свячену воду, щоб родина була здорова. Відомий також звичай підкидання куті до стелі. Якщо прилипне, то в новому році буде гарний урожай, бджоли добре роїтимуться. Якщо ж зерна падали на підлогу — то був поганий знак.
— А чому на Святвечір обов’язково треба було вмитися у крижаній річці?
— Люди вірили, що в цей час вода має справді цілющу силу і якщо нею помитися, то цілий рік будеш здоровий. Або ж робили так, щоб вилікувати якусь недугу. Традиція була поширена у гірських місцевостях.
На Бойківщині та Лемківщині пекли крачун (різдвяний хліб), який теж носили до води, щоб “омити”. Також господар міг котити крачун від порогу до столу. Якщо крачун перевертався на верх, то вважалося, що в родині хтось помре або буде неврожай. Якщо падав на “підошву” — рік мав бути вдалим.
Також є звичай вмиватися водою з копійками, щоб бути здоровими, гарними і багатими. Це могли робити й на саме Різдво.
— Що робили після Святвечора?
— Задмухували різдвяну свічку і спостерігали, куди йде дим. Якщо до дверей, то в новому році хтось може піти з хати, наприклад, померти. Якщо до ліжка — народиться дитина, якщо дим ішов догори, то це означало, що всі будуть живі й здорові.
Велику увагу приділяли й воді після миття посуду із залишками їжі. Помиї давали худобі або ж зберігали і використовували, щоб знімати вроки.
На Бойківщині пекли “пастуший хліб”. Його замішували, додаючи кожної страви зі святвечірнього столу. Хліб висушували. А коли був перший вигін худоби (у травні), розмочували і згодовували худобі, щоб була здорова. Хліб могли використовувати й коли корова розтелилася, щоб не зникало молоко і теля було здоровим.
