Такі випадки були зафіксовані на Прикарпатті та у Карпатах. Для екзекуції були визначені спеціальні місця поза поселеннями, які часто називали Згарища.
“Ці об’єкти потребують окремого вивчення, оскільки належать до нового типу археологічних пам’яток, — зауважує Микола Бандрівський, відомий археолог, доктор історичних наук. — Їх не можна відносити ні до господарсько-побутових, ні до культових (оскільки культ передбачає місця поклоніння, а тут — зовсім інше), ні до поховальних об’єктів”.
Перші відомості про такі масові спалювання людей, звинувачених у зв’язках із нечистим, опублікував ще у 1912 році етнограф, секретар комісії НТШ і дійсний член Празької і Віденської академій наук Володимир Гнатюк у своїй праці “Купанє і паленє відьм у Галичині”.
За словами Миколи Бандрівського, розправи над людьми, яких вважали чаклунами, були спровоковані епідеміями, посухою чи іншими негараздами, що загрожували життю мешканців. Тоді селяни шукали винних — і спалювали. Робили це на одному й тому ж місці впродовж тривалого часу.
У записах Гнатюка згадується випадок у селі Нагуєвичі на Львівщині, де під час епідемії холери 1821 року стали масово помирати люди. Один хлопчина зізнався у тому, що є вампіром, і вказав на низку односельчан, які теж є вампірами й шкодять людям. Перелякані такою звісткою селяни зібрали схід села і вирішили спалити всіх вампірів на вогнищі з тернини. Зігнали їх на майдан посеред села, зв’язали й почали по одному кидати у вогонь.
Один хлопчина зізнався у тому, що є вампіром, і вказав на низку односельчан, які теж є вампірами й шкодять людям.
За розповідями очевидців, які записав етнограф, деякі помирали швидко, а дехто зумів якось визволитися і втекти.
Однак після цього спалення холера не вщухла, а організаторів екзекуції австрійська влада притягнула до кримінальної відповідальності та засудила на різні терміни. Тоді ж у сусідньому селі Ясениці Сільній було спалено одного чоловіка. Решту “упирів” (вампірів. — Авт.) не дав попалити місцевий священник.
Не менш трагічні речі діялися й на Гуцульщині. У селі Верхній Березів на Косівщині на околиці села було окреме місце, яке називали Згарище. В етнографічних записах Гнатюка є така розповідь Семена Бойчука із сусіднього села Текуча: “За горбком, у Березові, була відьма... Її вночі впіймали, завинули у верету й понесли на Згарище. Положили терня, підпалили та й кажуть, щоби признала, що вона — відьма. А вона ні, та ні. Проситься, плаче... Йо! Не помогло. Спалили... А потім сиділи по криміналах за тото, бо хтось вчув, як вона кричала, та й доніс у Коломию знати”.
Ще один гуцул Дмитро Малкович зі села Зібранівці біля Коломиї розповідав: “Там у нас, в Березові, звідки я родом, був один чоловік, може, й не упир, та й помер надворі через сильний мороз. Коли його поховали, то він потім ходив і кричав... Відьма, що звалася Маруся Перцова, сказала, що треба його відкопати, кинути у вогонь і спалити. Після цього, як його спалили на терновому вогні за селом, то вже не чути було ні вівкання, ні нічого”.
За словами Миколи Бандрівського, колись людей, які мали якісь вроджені вади, часто вважали такими, що перебувають ближче до сакрального світу. Вони ніби виступали в ролі соціальних медіумів між світом звичайних, здорових людей і потойбіччям.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як понад 100 років тому армія УНР відвойовувала Крим у більшовиків, кримські татари допомагали
