36-річна Дарина Брикайло ' про особисту життєву драму та вміння цінувати кожен день.
публікація: 11:20 18.11.2018
Я поборола рак
Вона — дуже скромна жінка, хоч багато хто вважає її справді мужньою. Адже Дарина Брикайло, мати трьох дітей, зуміла побороти рак. А тепер, пройшовши через те пекло, допомагає іншим дівчатам. Поспілкувавшись із громадською активісткою, можу сказати: її оптимізмові та позитивному налаштуванню можна тільки позаздрити...
— Дарино, за даними Національного інституту раку, в Україні понад мільйон осіб — онкологічно хворі. Щодня такий діагноз чують 450 українців. До того, як ви потрапили до їх числа, чи уявляли розмах цієї проблеми?
— У цифрах, звичайно, ні... Знаєте, середньостатистичний українець переконаний, що в нас насамперед помирають від серцево-судинних хвороб, а онкологія — десь на другому чи навіть третьому місці. Та й інформація про рак обмежується набором стереотипів, міфів і страшилок, почерпнутих із фільмів, книжок або чужих розповідей. Звідси формується страх, люди елементарно бояться й воліють навіть не заглиблюватись у проблему.
— Досить часто, зазначають експерти, правильний діагноз пацієнтам ставлять із великим запізненням. У вас, здається, було саме так?
— Справді. Я майже два роки ходила до лікарів і вони не могли визначити, що ж у мене таке. Ситуація була класичною: я "щось" у себе знайшла й пішла на обстеження. Мені ставили бозна-які діагнози (наприклад, застій молока) і лікували від чого завгодно. Виписували якісь мазі й казали: "Приходьте через три місяці". Я приходила в назначений термін й знову чула: "Ой, а ми не знаємо, що це..." Врешті-решт вирушила в Інститут раку, де лікар уже при пальпації, навіть без первинних обстежень, заявив, що це точно онкологія. Друга стадія. Що, власне, потім і підтвердилось.
— Коли ви почули ті страшні слова, ставили собі питання: "Чому саме я?" Вам тоді було 33 роки...
— Ви знаєте — ні. На той момент, напевно, я вже морально себе підготувала, що такий діагноз можливий. Та й рак молочної залози досить поширене явище. У мене не було ніяких сліз, терзань, істерик... Природно, я до кінця всього не уявляла й абсолютно не знала, як це лікується. Наївно думала, що зможу швидко повернутись на роботу (тоді працювала пекарем) й переконувала начальника, що ось ще трішки і вийду, ось ще трохи і повернусь... Фантазувала також, що далі народжуватиму, але лікар сказав одразу: "Які діти? Головне — себе врятувати!"
— Вам провели мастектомію, кажучи простою мовою — видалили одну з грудей, вирізали яєчники та дев'ять лімфовузлів. Призначали "хімію", правда, потім замінили гормонотерапією... Що давало вам сили?
— Що допомагало? Не розповідатиму вам зараз, що я така молодчина. Насправді до свого нового статусу звикала досить довго... У мене були і моменти повного відчаю, і депресії. Та якось я зрозуміла: якщо сама собі не допоможу, то мені, в принципі, ніхто вже не допоможе. І cтала потихеньку адаптовуватись, шукаючи втіху в звичайних речах. Скажімо, вип'єш зранку улюблену каву — о, яка радість! І отак потроху, потроху, потроху, маленькими кроками...
А ще мене дуже підтримала онкоспільнота — дівчата, які також були в діагнозі. Я подивилась на них і зрозуміла, що, в принципі, світло в кінці тунелю існує. І є люди, які з цим живуть! Їх ремісія триває багато років, а в декого — десятиліття. Це справді дуже допомагало й налаштовувало на те, що й у мене так буде, і я так зможу...
Правда, час від часу виникали побоювання, що все ще може повернутись, адже кожні три місяці доводилось проходити обстеження та здавати аналізи. Природно, це було дуже страшно й дуже важко. Але з часом змогла все-таки "переключитись", а не постійно переживати свою проблему. Так, у мене рак, невідомо, скільки ще проживу, але я можу бути щасливою щодня!
— А як чоловік сприйняв цю ситуацію?
— Напевно, важче, ніж я. Він довго не вірив у діагноз, застрягнувши на стадії шоку й заперечення. Перепитував: "А це точно твої аналізи? А це точно, що..." Чоловік дуже довго звикав до думки про рак. Та головне, коли потрібно було, він завжди був поруч. Навіть, коли в мене виникали перепади настрою чи істерики. Він ніколи не відвертався, не йшов, не кричав.
Тож можна сказати, що перемогти мою хворобу допомогло й кохання. Якби цього почуття не було, то страх, мабуть, пересилив би, і те невідоме, з чим нам довелося зіткнутися, взяло би гору. До речі, ми 13 років уже разом, з яких 11 — у шлюбі. У нас троє дітей: Стефанія, Марта і Маркіян.
— Вони знали про ваш діагноз?
— Вони знали, що я захворіла й лягла в лікарню. Правда, чекали мене звідти з дитиною, адже звикли — якщо мама кудись їде, то тільки в пологовий. (Сміється). Проте приблизно півроку тому я сказала Стефанії, що хворіла на рак, але вилікувалась. (Наразі їй не дуже зрозуміле таке слово, як ремісія). Зрештою, донька бачить, що я без груді, маю якісь шрами і т.д. Одне слово, вони розуміють, що в мами — клопоти зі здоров'ям.
— До речі, скільки коштує мінімальне лікування в Україні? Я вже не кажу про максимальне...
— Ну ось у мене все лікування повинно було обійтись у 200 тисяч гривень. Початкова ж сума — приблизно 50 000. Тут усе залежить від виду онкології та методів лікування. Наприклад, якщо це "хімія", то вона може бути навіть безплатна. Як і деякі ліки — скажімо, в Інституті раку. Якщо ж ми говоримо про якісь препарати типу авастіну, то один флакон коштує майже 37 тисяч гривень. А ось герцептин — приблизно 50 000. Їх треба колоти, по-моєму, від 12 до 16 разів — кожні три тижні... Ці ліки держава не надає, все треба оплачувати пацієнтові. Тож сама операція може бути не надто дорогою, а ось препарати, тим паче сучасні, інша річ.
— Вражає смертність від раку в Україні: щомісяця — 7500. За іншими даними — 315 людей на 100 тисяч. Гірше тільки у Словаччині, Хорватії та Угорщині... Що ж слід зробити, на ваш погляд, щоб покращити статистику?
— Насамперед, не треба боятися. Обов'язково взяти за звичку ходити на профілактичні огляди. Як чоловікам, так і жінкам. Є необхідні вікові обстеження, ось їх і треба робити. Якщо щось болить, то не варто надіятись, що розсмокчеться, само минеться, зникне. Ні, воно не розсмокчеться, не минеться й не зникне. Що раніше звернутись до лікаря — з будь-якою проблемою — то краще. Знову ж таки, треба відкинути страх...
Втім, проблема ще й у тому, що серед більшості лікарів первинної ланки відсутня онконастороженість. Вони стараються лікувати все, що завгодно, але не рак. До того ж, ця недуга на ранніх стадіях майже не болить. (Інша річ, коли йдеться про 2 — 3 стадії). Та пацієнта зайвий раз відправляють до будь-якого профільного спеціаліста, але тільки не до онколога, який міг би поставити точний діагноз. Нехай найгірше не підтвердиться, але буде знято ймовірність онкологічного захворювання.
— Ви якось сказали в інтерв'ю: "Рак дозволив зрозуміти: будь-яке випробування у житті є важливим уроком". Які ж уроки ви винесли, поборовши свою недугу, Дарино?
— Напевно, найперший урок — я в себе одна. Знаєте, будучи мамою трьох дітей, якийсь час жила для кого завгодно (усміхається), тільки не для себе. Тепер же зрозуміла, що треба все-таки трохи зупинитись, згадати про себе й чимось потішити. Знову ж таки, навчилась жити сьогоднішнім днем і шукати у ньому радість. А ще — стала гостріше відчувати грані буття й отримувати насолоду навіть від банальних речей... Нині розумію: наше життя прекрасне та дивовижне. Причому воно може бути таким щодня, а не тільки у свята. Не слід чекати якогось дива й годувати себе "завтра". Живіть тут і зараз!
Фото зі сторінки Дарини Брикайло у соцмережі
