Олександр Ковальчук — єдиний у країні ветеран — вихователь дитячого садочка. Там 47-річний чоловік працює другий місяць. Зізнається: робота з малечею йому до вподоби. А ще вона допомагає психологічно реабілітуватися.
“До великої війни я працював барменом у закладах Житомира. Адже за фахом — кухар, любив експериментувати на кухні та з коктейлями. Спілкування з людьми заряджало мене, — розповідає Олександр Ковальчук. — На початку повномасштабного вторгнення разом із друзями допомагав споруджувати блокпости, волонтерив. А восени 2022-го отримав повістку, пройшов комісію. Далі були навчання і з січня 2023 року я виїхав у зону бойових дій на Донеччину. Перший час був кухарем, бійцям особливо смакували мої макарони по-флотськи. А якось навіть приготував стейки. Далі став стрільцем. Чесно кажучи, було важко морально, потрібно було в собі притупити страх, бо ми ж не роботи. Боляче, коли на твоїх очах гинуть чи отримують поранення побратими”.
Під час служби Олександр захворів на двобічну пневмонію, яка дала ускладнення. Довго лікувався. Потім військово-лікарська комісія визнала його непридатним до служби, бо далися взнаки й інші недуги. Після демобілізації ветеран проходив курс оя реабілітації з психологом.
“Якось у шпиталі в Дніпрі до мене завітала дівчинка й подарувала браслетик-оберіг. Так приємно стало, що аж просльозився, — каже Олександр. — Я — заступник голови обласної “Української військової організації” по роботі з дошкільною молоддю, туди входять учасники бойових дій та ветерани війни. Часто ми з воїнами відвідували один із садочків міста, отримуючи від малечі неймовірний заряд енергії. І якось керівництво закладу запропонувало спробувати себе на посаді вихователя. Довго вагався, бо й відповідної освіти не мав, і власних діток теж не виховував. Та вирішив спробувати. Вже в перший день мене дуже добре сприйняли діти. Бігли, обіймали, кожен чимось ділився. Вихованці називають мене Сашком. Як шукаю підхід до малечі? Роблю все інтуїтивно. Не повірите, але звечора чекаю ранку, щоб піти на роботу. Там, у садочку, я себе знайшов”.
Найбільше Олександру болить, коли діти змушені сидіти в укриттях через обстріли. “Ці малята через Росію не мають нормального дитинства. Діти, до речі, знають, що я ветеран війни, з повагою ставляться, кажуть, що люблять мене, бо захищав їх. А я своєю чергою виховую їх патріотами”, — зауважує.
Заступник голови житомирської обласної “Української військової організації” ветеран Михайло Сліпченко каже: випадок із Олександром Ковальчуком — унікальний. Але чому б цей досвід не взяти за приклад іншим дошкільним та шкільним закладам? “Після фронту воїни часто замикаються у собі, а діти допомагають їм розкритись, відчути себе потрібними”, — наголошує мій співрозмовник.
