Микола Деревляник народився у 1917 році. 38 літ тому втратив дружину. Відтоді живе сам. Щодня його навідує донька Любомира, часто приходять у гості зять, онук з дружиною і правнук.
“Тато не хоче переїжджати до нас, дуже любить свою оселю, в якій прожив багато щасливих років, — розповідає донька довгожителя Любомира. — Дбає про порядок у домі, навіть сам пере собі речі руками. Загалом, не любить сидіти без діла”.
Пані Любомира каже, що тато дуже кохав маму.
“Вони ніколи не сварилися, — згадує жінка. — Закохався у неї з першого погляду, коли побачив, як йде до церкви. Провів її, і так почалася історія їхнього кохання. Батьки зустрічалися майже два роки і в 1941-му одружилися. У них було скромне весілля, адже вже почалася Друга світова. Під час війни тато служив зв’язківцем. Досі пам’ятає азбуку Морзе”.
За словами пані Любомири, батько все життя пропрацював на улюбленій роботі — на пошті. “Спершу — в Хусті, а потім — в Ужгороді, куди ми переїхали. Понад 30 років був головним касиром центрального відділення міської пошти. І, можливо, саме завдяки роботі з цифрами зберіг таку добру пам’ять. А ще останні десять років тато не їсть після 16-ї години. Спиртне вживає хіба за святковим столом. Я ніколи не чула, щоб він кричав. Обставини, яких не може змінити, вміє приймати з розумінням, з любов’ю ставиться до людей”, — каже жінка.
Особлива любов Миколи Деревляника — природа.
“До 90 років тато ходив у гори, — розповідає донька. — Міг у відпустці кілька тижнів жити у наметі, їсти варив на вогні. Чистив гірські криниці. Ставив у лісі столики і лавки для відпочинку, облаштовував простір довкола. Завжди нам наказував шанувати і берегти природу”.
Донька Миколи Деревляника каже, що батько ще ходить до церкви, прокидається і лягає спати з молитвою на устах.
“Тато — надзвичайна людина. Ми вдячні Господу, що він поряд і дарує нам свою любов, вчить любити життя, людей і бути щасливими тут і зараз”, — мовить донька довгожителя.
